Адміністративно-правовий статус спеціальних (вільних) економічних зон

Адміністративно-правовий статус спеціальних (вільних) економічних зон

Зміст.

Вступ 3
1. Поняття і класифікація спеціальних (вільних) економічних зон 6
2. Цілі і правові основи створення та функціонування спеціальних економічних зон 11
3. Управління спеціальною (вільною) економічною зоною 21
Заключення 24
Література 26

Вступ.

Перехід до ринкової соціально орієнтованої економіки, до господарських структур, які базують­ся на різних формах власності, не знімає, а навпаки, загострює проблему щодо ролі держави в макроекономічному регулюванні та контролі суспільного виробництва, нагромадження і спожи­вання, ефективного використання ресурсів тощо. Будувати не­залежну державу, створювати в ній ринкову економіку не можна без чіткої політики держави, її інститутів, без державного керів­ництва та відповідних законів, нарешті, без всебічного обгрунтування концепцій та економічних програм.

Як свідчить світова практика, зокрема найбільш розвинутої країни з ринковою економікою — США, ні механізм вільної кон­куренції, ні вільне підприємництво, ні політика надприбутків монополій, концернів і фірм не спроможні ефективно вирішу­вати загальнонаціональні економічні та соціально-політичні про­блеми. Тому лише держава, державний управлінський апарат, правові акти і бюджетні кошти можуть бути засобом та гарантом вирішення зазначених проблем. Метою державного регулюван­ня макроекономічних процесів є усунення перешкод для еко­номічного зростання, вільного переливу капіталів, подолання кризових явищ, стабілізація за допомогою різного роду важелів і економічних інструментів процесів розширеного відтворення й ефективного вирішення соціальних завдань.
Цілком зрозуміло, що економіка, яка протягом майже семи десятиліть функціонувала за плановими, адміністративними принципами, не може негайно і безболісно перейти до ринко­вих механізмів. Тим більше за умов, коли сьогодні практично зовсім відкидається все позитивне, що було характерним для за­значеної системи господарювання. Тут доцільно наголосити, що у «чистому вигляді» ринкова економіка в розвинутих країнах, по суті, відсутня, оскільки вони в післявоєнний період не стояли на місці, а просувалися вперед у напрямі удосконалення ринко­вих відносин, модернізації організаційно-управлінських струк­тур, усунення антагоністичних суперечностей між власником і працівником, застосування планових та ефективних регулюю­чих важелів з боку держави у виробничо-економічній діяльності монополій, фірм, концернів тощо.
Водночас слід нагадати, що перехід до ринкової економіки — процес довготривалий. Принципово інша система господарю­вання та вирішення в ній складних соціально-економічних за­вдань потребують від держави, її органів, з одного боку, чітко визначеного економічного курсу та ефективної цілеспрямова­ної підтримки цих процесів, а з іншого — розумної, стимулюю­чої й виваженої цінової, кредитної та податкової політики, вста­новлення раціональних макроекономічних пропорцій. Саме дер­жава в умовах формування ринкової економіки повинна вишу­кувати можливості і ресурси для подолання кризи та нарощу­вання виробництва, підтримувати баланс інтересів, забезпечу­вати соціальний захист певних верств населення, сприяти роз­виткові науки та культури. Це — аксіоматичні принципи функ­ціонування національних економік усіх, а не тільки розвинутих країн світу.
Особливо велике значення мають цілеспрямоване макроекономічне регулювання та контроль за дотриманням економічно­го законодавства з боку держави і державних управлінських структур, що діють на основі чинних законів і законодавчих актів, таких складних та важливих процесів, як структурна перебудова економіки, нагромадження і споживання, відтворення та мо­дернізація основних виробничих фондів шляхом використання найновіших досягнень НТП, ефективне функціонування інвес­тиційного комплексу. Тут практика соціалістичного командного управління і планування — серцевини управління — мала най­більше недоліків, які, зрештою, й призвели до катастрофічних наслідків після розвалу СРСР.
Тривала соціально-економічна криза — це не лише криза адміністративно-планової системи господарювання, а й криза тих методів і форм, які вона використовувала в своїй практиці для планування та управління суспільним виробництвом, вирішен­ня соціальних проблем.
Ефективність державного регулювання економічних процесів і діяльності самого державного апарату управління визначаються тим, наскільки швидко вживані ними заходи дають можливість подолати кризові явища та стабілізувати ситуацію в економіці. Це, в свою чергу, вимагає від державних управлінських структур, як мінімум, глибокого розуміння економічної стратегії тих чи інших підпри­ємств, фірм, концернів тощо, урахування характеру відносин держа­ви і приватного бізнесу, центральних і місцевих органів влади. А крім того — уміння точно і швидко встановлювати діагнози економічних захворювань. Поки що наш державний управлінський апарат неспро­можний на такі діагнози, а тому вони, як правило, недосконалі, не­своєчасні, а нерідко помилкові.
Негативні макроекономічні тенденції (такі, як падіння вироб­ництва і продуктивності праці, зростання безробіття, зниження життєвого та платоспроможного рівня населення, інфляція тощо), безперечно, повинні усуватись ефективною цілеспрямо­ваною державною політикою, раціональним регулюванням та контролем з боку уряду за ходом економічних перетворень і про­цесів. Воднораз великомасштабні структурні зрушення в народ­ному господарстві, що великою мірою впливають на розвиток економіки, інтенсивні зміни в розміщенні продуктивних сил з метою переміщення ключових швидкозростаючих галузей з од­них регіонів в інші також можливі тільки тоді, коли держава тут має конкретні науково обгрунтовані програми і пропонує ефек­тивні економічні механізми їх реалізації.
За умов глибокої соціально-економічної кризи, паралічу ва­лютно-фінансової системи країни приватні підприємства, ко­мерційні структури не бажають відмовлятися від своїх високих прибутків, але й не спрямовують їх на нагромадження та розви­ток виробництва. Державні підприємства при цьому замість жорсткої політики економії виробничих ресурсів і переходу на енерго- та ресурсозберігаючі технології підвищують ціни на свою продукцію, випускають застарілу продукцію, не враховують вимог ні внутрішнього, ні світового ринків. Падіння продуктив­ності праці за недостатнього зменшення виробничих витрат, особливо на енергоносії, дефіцитні ресурси, також призводить до повсюдного зростання собівартості продукції, а відтак — і зрос­тання цін на неї.
Все це вимагає від держави ефек­тивних дій за допомогою тих важелів та інструментів, які вона нині має в своєму розпорядженні. Найважливішим з них є дер­жавний бюджет. Проте останній тепер майже не використовуєть­ся для усунення численних диспропорцій в економіці, встанов­лення оптимального співвідношення між нормами нагромаджен­ня та споживання для перехідного, а тим більше кризового пе­ріоду, щоб пожвавити інвестиційну й інноваційну діяльність, зро­бити реальні кроки в оновленні та модернізації основного капі­талу.
Отже, перед державним менеджментом постає нелегке завдання, як домогтися зміни господарських стратегій підприємств, об'єднань і фірм, щоб вони виробляли не будь-яку продукцію і не будь-якою ціною, а лише конче потрібну спожи­вачеві та конкурентоспроможну на світовому ринку. З цією ме­тою треба розробити в усіх підприємствах, об'єднаннях і фірмах стратегічні плани у формі цільових ринково-виробничих про­грам, орієнтованих на застосування внутрішніх економічних механізмів та інструментів, що стимулюватимуть ресурсе- та природозбереження.
Саме цьому спияє створення спеціальних економічних зон.

1. Поняття і класифікація спеціальних (вільних) економічних зон.

Класичні моделі, що використовуються за рубежем, задоволь­няють потреби цих країн лише частково. Вони концептуально по­требують коригування та підпорядкування діяльності «зон» рішенню не стільки зовнішньоекономічних, скільки загальногосподарських завдань цих країн.
Зберігаючи у доцільних межах експортну орієнтацію, «вільні економічні зони» для країн із перехідною економікою водночас покликані:
• працювати на внутрішній ринок країни, сприяючи насиченню його передовою технологією та високоякісними товарами;
• служити для країни центрами освоєння та поширення зарубіжного управлінського досвіду, полігоном для перевірки нових форм господа­рювання;
• функціонуючи в економіці країни не анклавно, а як її невід'ємна складова, передбачати сприятливий режим не тільки для іноземних інвесторів, але й для національних підприємств.
Вільні економічні зони можуть розташовуватися не тільки в прикордонних, але й у глибинних районах країнах, досягаючи значних територіальних розмірів.
Зони стають господарськими, а не політичними утвореннями. їх конфігурація та межі визначаються економічною доцільністю, а територія залишається частиною суверенної території країни. У зоні діє національне законодавство, вилучення та корективи до нього можуть стосуватися тільки господарських і соціальних питань і фіксуються у постанові про створення зони.
Світова практика та місцеві потреби є факторами, які визначають відмінності підходів до створення зон із врахуванням місцевих особливостей і пріоритетів. З огляду на економічні завдання та специфічні риси, зони можуть мати як комплексний (багатогалузе­вий), так і спеціалізований характер. До першого типу належить проект зони Находки, де комбінуються функції переробки на висо­кому технічному рівні сировинних ресурсів (лісоматеріалів, метале­вих руд, риби і морепродуктів і т.д.) і зовнішніх транспортних перевезень. Виходячи з цих передумов, проект зони Новгорода передбачає розвиток виробництва побутових електроприладів і полі­графічного обладнання у поєднанні з туристичним сектором.
Спеціалізовані зони можуть створюватися як митні зони (скла­дування й обробка вантажів зовнішньої торгівлі), технополіси (для розробки та впровадження нових технологій, транзитні зони та ін.).
Водночас потрібно мати чітке уявлення про доцільність поєднан­ня спеціалізації зон із різноманітними формами промислової та інвес­тиційної кооперації. На практиці вже чиняться спроби розглядати цілком самостійні проекти кооперації; мова може вестися навіть про один проект як елемент зони. Пропозиції також часто спрямовані на зосередження у зонах географічне розкиданих підприємств, які мають подібну галузеву спеціалізацію (тут йдеться про «відкриту галузь»).
Як і в кожному новому процесі, тут допускаються нові підходи. Не викликає, однак, сумніву, що життєздатність і ефективність зон залежать, по-перше, від критичної маси розміщених у ній підприємств (що робить зони здоровим економічним утворенням) і, по-друге, від того, якою мірою ці підприємства можуть забезпечувати ринок один для одного (що дає змогу задіяти особливий економічний механізм зон). Такого ефекту не можна досягнути шляхом залучення у зони невеликої кількості не пов'язаних між собою підприємств. А підклю­чення до зон підприємств, розташованих поза ними, зумовило б необ­хідність використання двох систем господарського розрахунку (зон­ної та місцевої), що тільки ускладнило б їхню діяльність. Тому перева­га надається функціональній (яка включає окремі підприємства галу­зей економіки), а не географічній (зональній) формі таких секторів.
Очевидно, територія, яка вибирається для відкриття зон (що є особливо складним), повинна бути достатньо великою, мати базову структуру, людські ресурси, забезпечуватись місцевою енергією та будівельними матеріалами, а також мати вихід до місцевих і міжна­родних комунікацій та активні зв'язки з економікою країни. Без таких компонентів створення зон або неможливе взагалі, або потре­бує великих стартових капіталовкладень.
З економічного погляду, відкриття зон створює три групи проб­лем - їх взаємозв'язки зі зовнішнім ринком, з національною економі­кою і характер внутрішнього регулювання діяльністю зон.
Проблеми першої групи не дуже складні і тут може застосовува­тися міжнародний досвід. Територія зон залишається за межами митних кордонів країни і їх товарооборот зі зовнішнім світом звільняється від мита і нетарифних експортно-імпортних обмежень. Митний контроль товарів здійснюється лише для того, щоб виявляти деякі товари, експорт та імпорт яких заборонений або які мусять бути вказані у митній декларації. Він відбувається тільки з метою збору даних для зовнішньоторгової статистики країни про операції самих зон. Потрібно ввести також спрощений порядок видавання віз для в'їзду, виїзду, перебування та проживання іноземних ділових людей та іноземців.
Значно складніше вибрати форму зв'язків із національною економікою. Будучи елементом розвинутої ринкової економіки, вони не вписуються автоматично у наш перехідний механізм національно­го господарства, яке тільки починає еволюціонувати в бік ринкової моделі. З іншого боку, було б неправильним відкладати створення зон до того часу, коли ця еволюція буде завершена, оскільки країна потребує їх і як лабораторії для випробувань ринкових відносин. Саме тому певний зв'язок господарських механізмів перехідного періоду з важелями управління зон є необхідним.
Цей зв'язок треба розглядати у контексті функціонування зон усередині економіки країни як незалежних утворень, що самофінансуються та самоуправляються. При взаємовідносинах із державним бюджетом розміри сплати податків і валютних відрахувань встанов­люються для всіх зон загалом на довгостроковій основі. До завершен­ня всезагальної економічної реформи головним важелем орієнтації зон на внутрішній ринок залишається державне замовлення. Зона має власний платіжний баланс і діє на основі принципу валютної самофінансування. Очікувані результати їхньої економічної діяльнос­ті враховуються в планах соціально-економічного розвитку.
Зони у своїх взаємовідносинах із національною економікою застосовують режим, який становить собою комбінацію елементів державного підприємства та спільних підприємств, що відповідає їхній структурі. Зона дійсно має риси таких господарських одиниць. Окрім того, у сучасних умовах нема іншої альтернативи, як розміщу­вати державне замовлення у зонах. Причина цього полягає не тільки в тому, що завдання спрямування всього обсягу виробленої зонами продукції на зовнішній ринок не може бути вирішене на основі системи економічних контрактів. Головна проблема національної економіки, яка страждає від дефіцитів і раціонування ресурсів, -постачання. А тільки державне замовлення може гарантувати, що необхідні обсяги матеріалів і обладнання, а також капіталовкладень, контрактних послуг надходитимуть у зону.
Зона повинна бути вільною у розподілі цього замовлення на свій розгляд між внутрішнім ринком і експортом. Вона має володіти такою ж свободою у постачанні ресурсами додатково до виділених державою фондів і засобів. Накінець, встановлюються довгострокові ставки податкових і валютних відрахувань і розмір державного за­мовлення буде варіюватися для кожної конкретної зони і на стадії за­снування зон до них застосовуватиметься пільговий режим. Окрім того, обсяг і товарна номенклатура державного замовлення є предме­том переговорів адміністрації зон і центральних економічних орга­нів.
Сьогодні, коли зростає інтерес до проблем регіонального розвит­ку, зв'язки між зонами та регіонами, в яких вони розташовані, набува­ють суттєвого значення. Це логічно, якщо брати до уваги, що регіон, в основному, забезпечує постачання зон, а з іншого боку, він зацікав­лений в отриманні правдивої оцінки і можливих відрахувань для його соціально-економічного розвитку. Питання можна було б вирі­шити шляхом резервації для регіону частини коштів, що йдуть на сплату податків і валютних відрахувань зони у бюджет, а також частини продукції, яка випускається зоною за державним замовлен­ням, включаючи споживчі товари. Можливим є також надання взаєм­них преференцій при укладанні економічних угод між регіоном і зоною. Окрім того, представники регіону можуть увійти у склад органів управління зон.
Питання про статус зон треба також розглядати тоді, коли регіон, на території якого вони розташовані, переходить на самофінансуван­ня. З огляду на свою специфічність як елементів уніфікованої зо­внішньоекономічної політики країни, вони краще вписуються у підпо­рядкованість національним органам управління. Тому платежі, котрі зони здійснюють у бюджет, мають враховуватися при визначенні порядку розрахунків із відповідним регіоном, що самофінансується. Другий метод - повне включення зон у систему господарства регіону, що самофінансується, - є менш прийнятним, оскільки це знижує розрив між зоною та національним ринком, знижує економічний ефект зон і перекладає вартість наданого зоні преференційного режиму на місцевий бюджет.
Іноді рекомендується делегування адміністрації зон функції управління місцевою системою державної торгівлі, транспортом, ко­мунікаціями, державною системою охорони здоров'я, медичними закладами та культурно-оздоровчими установами на базі природних ресурсів. У такому разі багатьом із них буде наданий статус акціо­нерного товариства з можливою участю капіталу для національних та іноземних резидентів зони, а також припливом інвестицій з інших районів країни. При цьому, очевидно, краще залишити енергопоста­чання, транзитні перевезення, наукові дослідження у власності їх нинішніх власників, які могли б теж залучати іноземні інвестиції. Що стосується кооперативної та індивідуальної трудової діяльності, то вони добре поєднуються з господарським механізмом зон.
Преференційний режим для діяльності національних та інозем­них підприємств у зонах, як очікується, стане основним елементом господарського механізму зон. Такі преференції надаються як обом типам підприємств, так і селективне. Проаналізувавши зарубіжний досвід, можна визначити такий перелік економічних преференцій.
Преференції, які поширюються як на іноземні, так і на національ­ні підприємства, діючі в зоні, можуть включати звільнення експортно-імпортних операцій у межах зон від сплати мита і зборів, а також від використання нетарифних заходів регулювання зовнішніх еконо­мічних зв'язків; застосування понижених ставок податків і орендних платежів; забезпечення таких підприємств фінансовими та матері­альними ресурсами у межах державного замовлення; можливість гарантованого забезпечення робочою силою за спрощеною (конт­рактною) схемою її наймання та звільнення; наявність необхідної інфраструктури; самостійне визначення терміну амортизації основно­го виробничого капіталу; різноманітність форм власності й управлін­ня господарством; використання договірних цін при реалізації товару всередині зони і на експорт; право на участь в управлінні зоною.
Зі свого боку, спеціальними пільгами, що надаються іноземним інвесторам, можуть бути звільнення від податку на переказ капіталу за кордон; додаткові заходи захисту їхніх інвестицій (наприклад, право на конверсію частини прибутку в іноземну валюту за ринко­вим обмінним курсом через банки зон); спрощена процедура в'їзду та виїзду, оформлення проживання та прийому на роботу для їхнього персоналу; право виходу через зону на оптовий ринок країни; наяв­ність державного замовлення; свобода вибору джерел фінансування операцій. Можливо, також вартувало б подумати про прийнятні шляхи створення у межах зон ринків нерухомого майна і цінних паперів, які, окрім усього іншого, могли б виступати як гарантії чи депозитиви при проведенні кредитних та інвестиційних операцій.
Водночас слід пам'ятати, що податкові пільги в умовах неконвертованості національної валюти мають подвійний ефект. Збільшую­чи нетто-прибуток іноземних інвесторів, ці пільги одночасно виклика­ють їхнє бажання заробляти насамперед вільноконвертовану валюту, щоб забезпечити переказ прибутку з країни, і спонукають іноземних інвесторів йти з національного ринку, хоч вони і можуть бути заці­кавлені залишитися там.
Що ж до національних підприємств, то спеціальні пільги для них можуть включати самостійний вибір (у межах господарського розрахунку, самоокупності та фінансування) організаційних форм і напрямків діяльності, а також право здійснення бартерних операцій на власний розсуд.
Валюта, що перебуває в обігу, повинна бути національною валю­тою. Інші варіанти (паралельне використання національної та інозем­ної валют, спеціальна валюта зони і т.д.) можуть лише спричинити відрив зон від національного ринку і підірвати купівельну спромож­ність національної валюти. Окрім того, економічний потенціал зон зовсім недостатній для створення власної валюти.
Проте цілком можливим є і наявність в обігу у зонах й інозем­них валют, окрім звичайних платежів за зовнішньоекономічними угодами, що відповідає інтересам місцевих бюджетів. Наприклад, вільна валюта може використовуватися для оплати оренди, реєстра­ційних платежів і податків на користь адміністрації зон, а також при розрахунках з окремими комерційними та сервісними підприєм­ствами.

2. Цілі і правові основи створення та функціонування спеціальних економічних зон.

Цілком очевидно, що в період загострення економічної кризи в Ук­раїні необхідно здійснити радикальні заходи, спрямовані на досягнення стабілізації національної економіки. Надалі ж слід активно стимулюва­ти розвиток продуктивних сил країни шляхом залучення тих ринкових механізмів, які здатні посилити зовнішньоекономічні зв'язки і сприяти залученню великомасштабних інвестицій (як внутрішніх, так і зовніш­ніх).
Багато країн світу, і в тому числі — з розвинутою економікою, до­сить ефективно використовували нові форми інтеграції виробництва для одержання значних обсягів інвестицій. Досить велике поширення діста­ли територіальні формування у вигляді спеціальних (вільних) економіч­них зон (СЕЗ).
Як правило, у XX ст. СЕЗ створювалися у промислове розвинутих країнах. Сьогодні у США діють близько 200 зон зовнішньоторговельної орієнтації, у Німеччині — 6 вільних портів і 3 безмитні зони, у Фран­ції—2 райони вільної торгівлі та 2 зони підприємницької діяльності, в Іспанії—3 безмитні зони, в Італії—3 спеціальні безмитні зони, в Япо­нії — торговельно-виробнича зона. Крім того, вільні зони існують у Ка­наді, Фінляндії, Греції, Туреччині та Ізраїлі.
Вільні зони створювалися переважно для активізації зовнішньої торгівлі, полегшення виходу національних виробників на світовий ри­нок, цілеспрямованого стимулювання розвитку регіонів, залучення до ви­робництва наявної робочої сили. Але головною була і залишається ідея залучення іноземних підприємницьких інвестицій. При цьому врахову­ються інтереси держави і регіону їх розміщення, тенденції світового ру­ху капіталів, а також беруться до уваги критерії прибутковості та істот­ного соціального ефекту.
Так, у США зони було започатковано в 1934 p. (тобто в період Ве­ликої депресії) з метою сприяння на певних територіях зовнішній торгівлі та підвищенню конкурентоспроможності американських товарів. Але на­віть сьогодні вони є важливим фактором розвитку виробництва в цій країні.
У 60-і роки досить широке визнання у США дістали технополіси і технопарки. Поєднання наукового потенціалу університетів з виробни­чими потужностями певних територій забезпечило успіх у формуванні певних типів науково-технічних зон, які за допомогою ризикового ка­піталу здійснюють наукові розробки, проектування виробів та їх серійне виготовлення. Характерно, що преференції федерального рівня для та­кого типу зон практично не застосовуються.
У 80-і роки масового поширення набули підприємницькі зони, що ба­зуються на використанні національного капіталу, а також певних фінан­сових, податкових і кредитних пільг від урядів штатів і місцевих органів влади. Так, наприклад, у США кількість підприємницьких зон стано­вить близько 400 і продовжує зростати. Це створює сприятливі умови для перепливу капіталу з економічно розвинутих регіонів країни до від­сталих, а відтак — для стимулювання розвитку продуктивних сил.
На особливу увагу заслуговує досвід створення у 1959 p. зони «Шеннон» в Ірландії. Саме досвід її діяльності став вихідним при масо­вому поширенні таких формувань в усьому світі. Надзвичайно прозора і ефективна система преференційного режиму (не стягуються податок на прибуток і ПДВ, корпоративний податок становить лише 10 %, суб­сидії надаються на пільгових умовах, встановлюються зменшені подат­ки на землю) стала основним фактором для залучення іноземних інвес­торів і створення багатогалузевого виробництва з чисельністю зайня­тих понад 5 тис. чол. Можна сподіватися, що закінчення періоду чин­ності преференцій у 2000 р. не зможе істотно вплинути на масштаби і науково-виробничу орієнтацію цієї зони.
Надзвичайно цікавий досвід створення і функціонування СЕЗ на­буто Китаєм. Реалізація політики відкритості зовнішньому світові, за­початкованої в 1979 p., спиралася на формування ВЕЗ (спочатку в чо­тирьох регіонах Шенчжень, Шаньтоу, Чжухай, Сямень, згодом — на острові Хайнань і в мережі відкритих приморських міст). Сьогодні мож­на виділити кілька типів таких зон, які в тій чи іншій комбінації пред­ставлені по всій країні. Це і особливі райони, і зони науково-техніч­ного розвитку у приморських містах, і зони новітніх техніки та техно­логій, і безмитні зони.
Політична й економічна стабільність, незмінність законодавчої ба­зи, дешевизна робочої сили, наявність природних ресурсів і надзвичай­но місткого ринку збуту, а також інші вихідні передумови Китаю сприяли створенню тут спеціальних зон різних типів. Через них у країні здійснюється майже 18 % зовнішньоторговельного обороту, а обсяги виробленої на їх території продукції становлять у її національному про­дукті близько 15 %.
Важливу роль відіграють ВЕЗ у господарстві багатьох азіатських, південноамериканських і навіть африканських країн. Рівень їх ефектив­ності неоднаковий, але значення для впровадження нових технологій, сприйняття передового досвіду управління виробництвом і збільшення валютних надходжень є безумовним. Формування ВЕЗ у багатьох краї­нах світу віддзеркалює діяння об'єктивних інтеграційних процесів, при­таманних сучасному світовому господарству. Посилення міжрегіональ­них (і особливо — міжнаціональних) контактів сприяє формуванню сівітової територіальної структури, відповідно до якої виробництво певних видів продуктів чи послуг закріплюється за окремими країнами.
Тому сьогодні СЕЗ розглядаються Україною як один з інструментів досягнення відкритості національної економіки світові та стимулювання міжнародного економічного співробітництва. До цілей, які держава ставить при створенні СЕЗ, належать розв'язання проблем зайнятості та формування нових робочих місць; активізація зовнішньої торгівлі;
стимулювання припливу іноземних інвестицій; активізація обміну знан­нями і технологіями, тобто досягнення нової інноваційної якості економіки; розширення експортної бази або розвиток імпортозаміщення;
збільшення обсягів зовнішніх надходжень і поліпшення платіжного ба­лансу; ефективне використання місцевих ресурсів, тощо. Одночасно формування спеціальних (вільних) економічних зон може розглядатися в Україні як засіб розв'язання проблем депресивних старопромислових або слабозаселених районів з низьким рівнем економічного розвитку.
Для активного створення СЕЗ на території України велике значен­ня має її географічне положення в центрі Європейського континенту (серед розвинутих країн Західної Європи), на перетині торговельних шляхів з Європи до Азії. Принциповим є і те, що близько 70 % основ­ного обсягу товарообміну нашої держави припадає на країни «близько­го зарубіжжя» і тільки ЗО % — на країни «далекого зарубіжжя»: в об­сягах її зовнішнього товарообміну основне місце належить партнерсь­ким зв'язкам з Росією, Бєларуссю та країнами Прибалтики (найближ­чим часом зміна цих пріоритетів не передбачається). Все це зумовлює потенціальні можливості інтеграції економіки України у європейське та світове господарства, а також у міжнародну економічну систему шля­хом розвитку СЕЗ.
Загальновідомо, що на початку ринкових і структурних перетворень у народному господарстві України ініціатива щодо створення нових те­риторіальних формувань у вигляді СЕЗ належала Закарпатській, Одеській, Чернівецькій, Харківській, Дніпропетровській областям та Автономній Республіці Крим. Але на першому етапі створення таких зон відкладалося через відсутність відповідної законодавчої бази, за­твердженої концепції державної регіональної політики та програми роз­будови в Україні спеціальних (вільних) економічних зон. Отже, на жаль, ініціатива регіонів не діставала дійової підтримки Уряду.
Етапними у справі формування СЕЗ у нашій державі стали 1992 p., коли було прийнято Закон України «Про загальні засади створення та функціонування спеціальних (вільних) економічних зон», і 1994 p. — рік затвердження Кабінетом Міністрів України Концепції створення спе­ціальних (вільних) економічних зон.
Законом визначено поняття «спеціальної (вільної) економічної зо­ни» як частини території України, на якій встановлюється і діє спе­ціальний правовий режим економічної діяльності, та порядок застосу­вання відповідного чинного законодавства України. Узагальнене поняття «СЕЗ» доповнено переліком зон різних типів: митних, комплекс­них виробничих, туристично-рекреаційних, страхових, банківських. Бу­ло законодавче вирішено організаційні питання, і в тому числі — щодо кількості та характеру засновницьких документів, системи управління, державних гарантій інвесторам та інших норм, які застосовуються при створенні та функціонуванні СЕЗ. Закон ставить за мету залучення іно­земних інвестицій, активізацію спільної з іноземними інвесторами під­приємницької діяльності, впровадження нових технологій і ринкових методів господарювання, поліпшення використання всіх видів ресурсів.
У концепції уточнено методологічні положення щодо мети створен­ня, інвестиційного клімату, ефективного режиму інвестування і факторів розміщення, характерних для зон кожного типу. Крім того, в ній прин­ципово вирішено питання про створення на території України розгалуже­ної системи спеціальних економічних зон різної функціональної орієн­тації та запропоновано перелік регіонів, де найбільш доцільно створю­вати СЕЗ окремих типів — як сьогодні, так і на довгострокову перспек­тиву.
Було також зроблено великий крок у методичному забезпеченні під­готовки засновницьких документів. З метою впорядкування проектної роботи було затверджено «Положення про Міжвідомчу комісію та поря­док розгляду документів .» і «Типові методичні рекомендації щодо розробки техніко-економічного обгрунтування доцільності створення і функціонування СЕЗ».
Слід зауважити, що кількість і якість базових документів, які рег­ламентують створення спеціальних (вільних) економічних зон в Украї­ні, вигідно відрізняються від нормативно-правової бази інших країн, де, як правило, відсутній «рамковий закон» про зони, немає концепції їх створення на перспективний період, а також відповідних методичних розробок для проектування.
Указами Президента України «Про Північнокримську експеримен­тальну економічну зону «Сиваш» (червень 1995 p.) і «Про заходи щодо проведення експерименту у Північнокримській експериментальній еко­номічній зоні «Сиваш» (листопад 1995 p.), які згодом були підтверджені відповідною постановою Верховної Ради України (лютий 1996 p.), ство­рено першу в Україні спеціальну (вільну) економічну зону.
Строк діяльності новоутвореної зони — 5 років. Згідно з уточнен­ням, зробленим в Указі Президента України (листопад 1997 p.), датою початку експерименту в Північнокримській зоні «Сиваш» є 18 вересня 1996 p.—дата державної реєстрації адміністрації ПЕЕЗ, а не ЗО черв­ня 1995 p., коли було прийнято рішення про заснування економічної зо­ни. Таким чином, можна вважати, що строк діяльності ПЕЕЗ «Сиваш» повинен завершуватися у вересні 2001 p.
Порівнюючи цілі заснування ПЕЕЗ «Сиваш» з тими, які звичайно ставляться при створенні спеціальної (вільної) економічної зони, можна побачити певні розбіжності. Як правило, СЕЗ має на меті активізацію зовнішньоекономічного співробітництва, тоді як у даному конкретному випадку ПЕЕЗ стає механізмом формування точок економічного зростан­ня на базовому адміністративному рівні, який зорієнтовано, в першу чер­гу, на національні інвестиції.
Управління економічною зоною «Сиваш» покладено на її адмініст­рацію, місцеві Ради народних депутатів у межах їх повноважень, спос­тережну раду з контролю за проведенням експерименту і Кабінет Міністрів України. Адміністрація ПЕЕЗ е державною компанією та юридич­ною особою, майно якої складається з майна, переданого засновником (державна власність), коштів від плати за реєстрацію суб'єктів зони, доходів, одержаних від її власної господарської діяльності, та інших за­лучених коштів. Контроль за ходом експерименту покладено на спосте­режну раду, яка повинна щокварталу розглядати результати діяльності ПЕЕЗ «Сиваш».
Основу механізму СЕЗ становить економічний режим діяльності її суб'єктів. За визначенням, він складається з пільгових митного, подат­кового, валютно-фінансового і організаційно-правового режимів, їх нор­ми встановлено Законом України «Про деякі питання валютного регулю­вання та оподаткування суб'єктів експериментальної економічної зони «Сиваш» (лютий 1996 p.).
Пільги митного режиму ПЕЕЗ полягають у звільненні сировини, ма­теріалів, устаткування та обладнання (крім підакцизних товарів), які ввозяться на митну територію України для потреб власного виробництва суб'єктів цієї зони, від обкладання ввізним митом і ПДВ.
Єдиною відмінністю податкового режиму ПЕЕЗ «Сиваш» від загаль­ноукраїнського є можливість зменшення суб'єктам, які реалізують ін­вестиційні проекти на її території, суми податку на реінвестований прибуток на 50 %.
Додатковим, але досить важливим стимулом до інвестування ПЕЕЗ є спеціальні умови оренди землі на її території. Зокрема, адміністрацією ПЕЕЗ «Сиваш» передбачено:
— для новоутворених суб'єктів зони, що використовують високі тех­нології (хімічна промисловість, енергетика, агропромислове виробницт­во), можуть знижуватися тарифи за оренду комунальної власності та платежі за комунальні послуги;
— малоприбуткові, низькорентабельні та трудомісткі підприємства можуть повністю звільнюватися від орендних платежів;
— орендна плата може зменшуватися на період здійснення будів­ництва, а в разі оренди неосвоєних ділянок таке зменшення становитиме 5 -10 %;
— у разі будівництва елементів транспортної та виробничої інфра­структур, засобів комунікації, закладів соціально-культурного призна­чення та освіти може надаватися знижка орендної плати в розмірі до 10 — 15 %.
Крім того, при укладанні інвестиційного контракту передбачається використовувати такі максимальні строки оренди: для житлового будів­ництва і підприємств АПК — до 30 років, для промислового сектора — до 50, для будівництва об'єктів соціально-культурного призначення — до 40 років. Названі пільги застосовуються тільки до суб'єктів підпри­ємницької діяльності, які зареєстровані на території ПЕЕЗ «Сиваш» згідно з чинним законодавством України і здійснюють у ній інвестиційні проекти, затверджені Кабінетом Міністрів України. Реєстрацію суб'єк­тів цієї зони проводить її адміністрація.
Нормативно-правова база ПЕЕЗ «Сиваш», сформована протягом 1995—1998 pp., не містить чітких формулювань поняття «експеримен­тальна економічна зона», якісно та кількісно визначених цілей її засну­вання, а також її функціонального типу і галузевої спеціалізації з чіт­ким переліком пріоритетів. Як наслідок, поняття «суб'єкт зони» стає ду­же неконкретним, що посилюється відсутністю узгодженої системи кри­теріїв відбору інвестиційних проектів (бізнес-планів).
Указом Президента України (червень 1995 p.), постановою Кабіне­ту Міністрів України (квітень 1996 p.) та іншими документами передбачалося, що створення ПЕЕЗ «Сиваш» супроводжуватиметься відповід­ним державним фінансуванням, оскільки до Державного бюджету Ук­раїни, починаючи з 1996 p., мали включатися (і частково включалися) необхідні суми цільових видатків.
На третьому році існування ПЕЕЗ «Сиваш» (тобто в 1998 p.) ви­конавчою владою України було прийнято рішення про заснування ще кількох СЕЗ, і в тому числі — комплексних виробничих, туристично-рекреаційних і підприємницьких.
Зокрема, Указом Президента (червень 1998 р.) дано дозвіл на за­снування спеціальних економічних зон і спеціального режиму інвести­ційної діяльності в Донецькій області.
Строк функціонування СЕЗ, розташованих у містах Донецьк і Ма­ріуполь, становитиме 60 років.
У запропонованих законопроектах статус суб'єкта цих зон не виз­начено, але встановлено, що ухвалення інвестиційних проектів здійс­нюватиметься Радою з питань спеціальних економічних зон і спеціаль­них режимів інвестиційної діяльності. Отже, в донецькому проекті було враховано ті недоліки організаційного порядку, які мали місце при за­снуванні ПЕЕЗ «Сиваш» (зокрема, це стосується порядку розгляду і затвердження інвестиційних проектів суб'єктів СЕЗ). Прийняття рішен­ня про затвердження інвестиційного проекту означатиме поширення на названих суб'єктів підприємництва особливого режиму митного регулю­вання і оподаткування.
Спеціальний митний режим зовнішньоторговельної зони «Азов'я» передбачає звільнення від сплати ввізного мита і ПДВ товарів та інших предметів, ввезених на територію СЕЗ з-за меж митної території Украї­ни для використання у межах цієї зони; в разі вивезення з території зо­ни на митну територію України — стягнення ПДВ і акцизного збору з то­варів походженням з території зони, призначених для внутрішнього спо­живання в Україні, а в разі вивезення за межі митної території Украї­ни — повне звільнення від сплати названих платежів та вивізного мита. Експортно-імпортні операції суб'єктів СЕЗ не підлягають ліцензуван­ню і квотуванню, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України та рішеннями Кабінету Міністрів України.
Спеціальний митний режим СЕЗ «Донецьк» включає аналогічні норми господарської діяльності.
Для запобігання несанкціонованому і неконтрольованому проник­ненню на територію СЕЗ або за її межі фізичних осіб і транспортних засобів вона огороджується за периметром і облаштовується органом господарського розвитку СЕЗ відповідно до вимог Державної митної служби України.
Спеціальний пільговий режим оподаткування донецьких СЕЗ перед­бачає:
— прибуток платників податків, які перебувають на території СЕЗ, незалежно від форми власності, оподатковується за ставкою 20 % до об­сягу оподаткування;
— від оподаткування звільняється репатріація нерезидентами дохо­дів походженням з території зони (включаючи дивіденди, доходи від продажу нерухомого майна, прибуток від операцій з цінними паперами та іншими корпоративними правами, внески та премії на страхування або перестрахування ризиків);
— суб'єкти підприємницької діяльності СЕЗ звільняються від спла­ти внесків до Державного інноваційного фонду України.
Органами державного регулювання СЕЗ і спеціальних режимів ін­вестиційної діяльності на території Донецької області визначено Раду з питань спеціальних економічних зон та спеціальних режимів інвестицій­ної діяльності, органи місцевого самоврядування, місцеві державні ад­міністрації, орган господарського розвитку СЕЗ, центральні органи ви­конавчої влади України (питання державного регулювання СЕЗ).
В Указі Президента України (червень 1998 p.) створення спеціаль­ної економічної зони «Славутич» пов'язується з необхідністю забезпе­чення працевлаштування населення міста Славутич, яке вивільнюється з Чорнобильської АЕС, та активізації підприємницької діяльності в ре­гіоні. При цьому організаційно-правову форму визначено як СЕЗ, але фактично йдеться про фіскальний експеримент, який має привести до локальної економічної стабілізації в масштабі економіки конкретного міста.
Строк функціонування СЕЗ «Славутич» становить 12 років і за­вершиться 1 січня 2010 p. Але в документах обумовлюється, що датою заснування СЕЗ буде не дата прийняття рішення Верховною Радою України, а день державної реєстрації адміністрації цієї зони. Таке за­уваження щодо відліку часу діяльності СЕЗ зроблено з урахуванням досвіду ПЕЕЗ «Сиваш», з приводу тривалості діяльності якої було бага­то різнотлумачень і неузгодженостей.
Суб'єктами СЕЗ «Славутич» можуть стати лише суб'єкти підпри­ємницької діяльності, які зареєстровані її адміністрацією і реалізують на її території затверджені інвестиційні проекти. Порядок затверджен­ня цих проектів відповідною постановою визначив Кабінет Міністрів України, а реальні дії щодо їх розгляду та затвердження покладають­ся на адміністрацію СЕЗ.
У СЕЗ «Славутич» встановлюється спеціальний правовий режим економічної діяльності, який передбачає такі пільги для її суб'єктів:
— звільнення від обкладання ввізним митом і ПДВ імпорту сирови­ни, матеріалів, устаткування і обладнання (крім підакцизних товарів), призначених для потреб власного виробництва;
— звільнення від сплати внесків до Державного інноваційного фон­ду України;
— звільнення від сплати внесків до Фонду України для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та со­ціального захисту населення;
— звільнення від сплати збору на обов'язкове соціальне страхуван­ня на випадок безробіття;
— звільнення (у перші два роки) від оподаткування прибутку су­б'єктів підприємництва, які відповідають спеціально встановленим ви­могам;
— зменшення на 50 % бази оподаткування прибутку суб'єктів під­приємництва, які відповідають спеціально встановленим вимогам;
— звільнення від сплати платежів за користування земельними ді­лянками спеціально визначених суб'єктів підприємництва, які відповіда­ють спеціально встановленим вимогам.
Система управління СЕЗ «Славутич» складається з Славутицької міської Ради народних депутатів, її виконавчого комітету та адміністра­ції цієї зони.
СЕЗ можуть бути ліквідовані в разі закінчення встановленого строку їх існування або достроково — за обгрунтованим рішенням Вер­ховної Ради України.
Рішення про необхідність заснування на території нашої держави нових СЕЗ, прийняті Президентом України, стосувалися зовнішньотор­говельних зон у Миколаївській (ЗТЗ у порту Миколаєва), Львівській («Яворів», «Курортополіс-Трускавець») і Закарпатській областях, а та­кож в Автономній Республіці Крим.
Але слід наголосити на двох принципово важливих моментах, які мають місце в усіх випадках заснування в Україні вільних зон і можуть спричинити негативні наслідки, якщо не врахувати їх своєчасно.
По-перше, Укази Президента України щодо названих СЕЗ міс­тять рішення про заснування зон, на підтвердження і розвиток яких компетентним органам доручається розробити пакет нормативно-пра­вових актів (і в тому числі—техніко-економічне обгрунтування). Інак­ше кажучи, рішення приймається з мотивів швидкого радикального по­ліпшення соціально-економічної або екологічної ситуації, а розрахун­ки його фінансово-економічної ефективності відходять на другий план.
По-друге, створюється багато СЕЗ (і в тому числі — кілька зон одного типу), які охоплюють значну територію і велику кількість су­б'єктів підприємництва, але не мають відпрацьованої нормативно-пра­вової бази. В наших умовах у такій ситуації один-два негативних ек­сперименти з формуванням СЕЗ можуть призвести до небажаних уза­гальнень і дискредитувати саму цю ідею. Ми вважаємо, що спершу не­обхідно відпрацювати всі питання створення та забезпечення ефектив­ного функціонування невеликих таких зон кожного типу, а вже в разі отримання позитивного результату — поширювати цей досвід на інші те­риторії, як і передбачено чинною Концепцією створення СЕЗ в Україні.

3. Управління спеціальною (вільною) економічною зоною.

Відповідно до законодавства України на її території припускається створення вільних (спеціальних) економічних зон. У вільній економічній зоні встановлюється спеціальний правовий режим економічної діяльності і порядок застосування законів України на цій території.
Вільні економічні зони створюються з метою створення спільного виробництва з іноземними партнерами, орієнтованого на виробництво експортної продукції, залучення іноземних інвестицій, створення підприємств по виробництву продукції, що імпортується, залучення і впровадження нових технологій, упровадження ринкових методів господарювання і керування, розвитки інфраструктури ринку, поліпшення використання природних ресурсів, створення додаткових робочих місць.
Спеціальні економічні зони можуть створюватися за указами Верховної Ради України, з ініціативи Президента України, Кабінету Міністрів України, місцевих Рад народних депутатів або місцевої державної адміністрації.
Органами управління спеціальних економічних зон є:
- місцеві Ради народних депутатів і місцеві державні адміністрації;
- органи господарського розвитку і управління спеціальною економічною зоною, що складаються як із суб'єктів господарської діяльності України, так і іноземних суб'єктів господарської діяльності.
Місцеві Ради народних депутатів і місцеві державні адміністрації укладають з органами господарського розвитку спеціальної економічної зони договори на передачу в її користування земельних ділянок, об'єктів інфраструктури, природних ресурсів.
Для створення спеціальної економічної зони необхідні такі документи:
- рішення місцевої Ради народних депутатів або місцевої державної адміністрації, на території яких планується створення спеціальної економічної зони;
- проект положення про її статус, систему управління, офіційну назву;
- точний опис меж зони;
- техніко-економічне обгрунтування доцільності створення даної зони;
- проект закону про створення даної спеціальної економічної зони.
На всі суб'єкти економічної діяльності спеціальної економічної зони поширюється система державних гарантій захисту інвестицій, передбачений законодавством України про іноземні інвестиції й інвестиційну діяльність. Держава також гарантує суб'єктам господарської діяльності спеціальної економічної зони право на вивіз прибутків і капіталів, раніше інвестованих у дану зону.
Відповідно до закону України «ПРО зовнішньоекономічну діяльність»:
- Україна як держава і всі суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності й іноземні суб'єкти господарської діяльності відповідають за порушення законів України і своїх зобов'язань, що закріплені в договірному порядку.
- Україна як держава не несе відповідальності за дії суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності.
- Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності не несуть відповідальності за дії України, як держави.
- Якщо Україна бере участь у зовнішньоекономічній діяльності як суб'єкт такої діяльності, то вона відповідає нарівні з іншими суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності.
У сфері зовнішньоекономічної діяльності можуть застосовуватися такі види відповідальності:
- майнова відповідальність;
- кримінальна відповідальність.
-За порушення законів України до суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності або іноземних суб'єктів господарської діяльності можуть бути застосовані такі спеціальні санкції:
- накладення штрафів, розмір яких визначається законами України, рішеннями судових або арбітражних органів;
- застосування антидемпінгових процедур у випадку здійснення демпінгу;
- застосування індивідуального режиму ліцензування зовнішньоекономічної діяльності;
- тимчасове призупинення зовнішньоекономічної діяльності.
Одними з найбільше реальних заходів впливу на порушників валютного, митного і податкового законодавства в області зовнішньоекономічної діяльності є: тимчасове призупинення зовнішньоекономічної діяльності і режим індивідуального ліцензування. Ці санкції вводяться Міністерством зовнішньоекономічних зв'язків і торгівлі (відповідно до офіційного уявлення таких органів як Головна державна податкова інспекція України, Державний митний комітет України, правоохоронні органи) у випадку недотримання термінів розрахунків по експортно-імпортних операціях, за збереження валютних цінностей, прибутків і майна за рубежем без необхідних для цього ліцензій Національного банки України, а також інші порушення в області зовнішньоекономічної діяльності.
Тимчасове призупинення зовнішньоекономічної діяльності може застосовуватися винятково до українських учасників і складається в замкнете на здійснення експортно-імпортних операцій. Дана санкція вводиться терміном на півроку.
Режим індивідуального ліцензування на відміну від попередньої санкції не забороняє цілком здійснення експортно-імпортних операцій, а потребує ліцензування здійснюваних угод. Застосовуватися режим індивідуального ліцензування може як до українських, так до іноземних учасників зовнішньоекономічної діяльності терміном на півроку. Відповідно до режиму індивідуального ліцензування при здійсненні кожної зовнішньоторговельної операції підприємство повинно звертатися за відповідною ліцензією в Міністерство зовнішньоекономічних зв'язків і торгівлі України. Надані заявником матеріали (експортно-імпортний контракт і ін. документи) розглядаються на предмет відповідності цін, умов розрахунків, термінів надходження платежів і, у випадку позитивного рішення, митним органам видається дозвіл на митне оформлення вантажів заявника.
Обидві санкції можуть бути скасовані достроково, якщо підприємство виконає усі вимоги законодавства. Якщо після закінчення періоду застосування санкцій, порушник не виконує необхідних від нього зобов'язань, санкції можуть застосовуватися повторно.
Застосування санкцій може бути оскаржене в судовому або арбітражному порядку.
З огляду на загальновизнану ефективність спеціальних (вільних) економічних зон, а також на їх здатність сприяти залученню іноземних і стимулюванню національних інвестицій, позитивно впливати на розви­ток підприємницької активності, забезпечувати зайнятість, збільшува­ти відповідно до цього бюджетні надходження, поліпшувати торговель­ний і платіжний баланси, тощо, треба визнати за доцільне включення напряму на створення таких зон до державної економічної політики. На практиці це дістало відображення у започаткуванні відповідних розді­лів про СЕЗ у щорічних програмах дій Уряду і прогнозах соціально-економічного розвитку України, а також у виокремленні позиції щодо цих зон у Концепції державної регіональної політики.
У процесі розбудови СЕЗ в Україні слід дотримуватися визначених на даний період стратегії та тактики, узгоджених із загальноекономіч­ним розвитком держави. Як уже зазначалося, дефіцитний характер державного і місцевих бюджетів, недоцільність проведення експеримен­ту на значній (за площею та чисельністю населення) території України, невідпрацьованість схем управління і контролю, а також механізмів ді­яльності СЕЗ вимагають тимчасового обмеження їх створення на тери­торії держави.
Протягом 5—7 років доцільно реалізувати найбільш підготовлені проекти формування СЕЗ: зовнішньоторговельного (2—3 зони), торго­вельно-виробничого (2 зони—1 комплексна і 1 локальна), науково-технічного (1 зона у формі технопарку) та туристично-рекреаційного (1 зона) типів. Це дозволить відпрацювати необхідні схеми управління та контролю, а також механізми діяльності таких зон, в основному за­вершити створення відповідної нормативно-правової бази, одержати практичні результати функціонування СЕЗ, проаналізувати їх досвід, обмежити можливий негативний вплив цих формувань на економіку Ук­раїни та її окремих регіонів, внести відповідні корективи до державної політики щодо розбудови СЕЗ.
Території, на яких створюються спеціальні (вільні) економічні зони, повинні відповідати таким вимогам:
— мати сприятливе транспортно-географічне розташування;
— розміщуватися поблизу або мати розвинуту мережу комуніка­цій — великих транспортних вузлів, морських портів, автомобільних шляхів і залізниць міждержавного сполучення, міжнародних аеропор­тів, транспортних коридорів;
— бути наближеними до державного кордону України;
— мати достатній ресурсний потенціал (природно-кліматичні умо­ви, корисні копалини, трудові ресурси, науково-виробничий потенціал тощо);
— бути забезпеченими об'єктами виробничої та соціальної інфра­структур;
— не мати обмежень екологічного характеру.
Крім перелічених факторів, які є спільними для територіально-господарських утворень у формі СЕЗ, при прийнятті рішення про засну­вання конкретної спеціальної (вільної) економічної зони необхідно враховувати специфічні фактори, характерні для кожного її типу. Вони визначаються цільовою і функціональною спрямованістю кожної СЕЗ, характером її зв'язків з позазональною економікою, мірою інтегрова­ності в національне і світове господарства, прив'язкою до існуючих сис­тем розселення, виробничих та інших об'єктів.
Зазначеним критеріям створення і розташування СЕЗ відповідають такі регіони України:
для зовнішньоторговельних — Закарпатська, Волинська, Львівська, Одеська, Миколаївська, Херсонська області та Автономна Республіка Крим;
для виробничих — майже всі промислові регіони України;
для науково-технічних — Київ, Харків, Одеса, Львів і прилеглі до них території;
для туристично-рекреаційних—Автономна Республіка Крим, За­карпатська, Львівська, Чернівецька та Івано-Франківська області.
Для встановлення переліку СЕЗ, які мають бути створені протягом названого 5—7-річного періоду (в зазначеній кількості), слід оголосити конкурс проектів заснування СЕЗ, чітко визначивши критерії їх відбо­ру. Так, наприклад, до них можуть бути включені: доведена економічна та соціальна ефективність; позитивний вплив на економіку регіону роз­міщення; сприяння вирішенню існуючих проблем; прийнятна (з огляду на існуючі стандарти) окупність; забезпеченість проекту фінансовими та іншими ресурсами; мінімальна потреба в залученні централізованих (бю­джетних) капіталовкладень у прямій та опосередкованій формах; тощо.
Необхідно також встановити граничний термін подання на кон­курс належним чином оформлених документів про заснування СЕЗ і граничний термін прийняття рішення за результатами цього конкурсу. Подані на конкурс проекти СЕЗ повинні відповідати всім вимогам За­кону України «Про загальні засади створення і функціонування спе­ціальних (вільних) економічних зон», методики підготовки ТЕО СЕЗ і не порушувати чинного законодавства України.
Практичними інструментами реалізації запропонованих заходів мають стати наявна нормативно-правова база СЕЗ, а також система уп­равління ними та контролю за їх розбудовою в Україні.

Заключення.

Отже, зростання ролі держави, її управлінських органів у регулюванні процесів відтворення, структурної перебудови економіки і техніко-технологічних інновацій, прискорення темпів НТП слід вважати об'єктивною вимогою та загальносві­товою тенденцією. У розвинутих країнах мають місце постійне збільшення державної закупівлі товарів і послуг, що помітно впливає на їх економічний розвиток, а також вагома частка дер­жавних замовлень у загальному обсязі попиту на товари та по­слуги, що зрештою зменшує амплітуду коливань обсягів вироб­ництва. Воднораз зростають також обсяги державних субсидій, централізованих інвестицій тощо.
Інвестиційна діяльність держави в сучасних умовах має вели­чезне значення. По-перше, коли під час спадів виробництва ско­рочуються приватні інвестиції в нове будівництво та інфраструк­туру, уряди розвинутих країн збільшують обсяги державних вкла­день, зберігаючи нормальний розвиток найбільш капіталоміст­ких сфер економіки. По-друге, ці країни виділяють чималі кош­ти з державного бюджету на вирішення гострих екологічних про­блем, зокрема на будівництво очисних споруд і природоохорон­них об'єктів. По-третє, за допомогою централізованих держав­них субсидій значною мірою відбувається структурна перебудо­ва національних економік більшості країн світу.
Тому немає жодних підстав говорити про те, що з переходом до ринкової економіки держава повинна передати свої управлін­ські функції у сфері економіки ринковим механізмам. Навпаки, у міру соціально-економічного розвитку суспільства, нарощуван­ня виробничого, науково-технічного та культурного потенціа­лів роль держави неухильно зростає, а завдання, що постають перед нею, надто ускладнюються. Звідси неважко дійти виснов­ку, що все це потребує глибоких теоретико-методологічних до­сліджень і практичних розробок стосовно застосування найбільш ефективних механізмів макроекономічного регулювання со­ціально-економічних процесів, обгрунтування напрямів, спо­собів та методів виходу з гострої економічної й екологічної кри­зи.
Крім того, вкрай актуальними слід вважати дослідження мас­штабів, глибини та арсеналу засобів державного втручання в еко­номіку, зокрема перехідного типу, тих урядових структур, які розробляють і формулюють важливі економічні рішення, реалі­зують на практиці конкретні соціально-економічні заходи. Без чіткого знання та визначення загальної ролі, динаміки та зако­номірностей розвитку державного регулювання соціально-еко­номічних процесів неможливі ні вихід з гострої кризи, ні пере­хід до цивілізованих ринкових відносин, ні досягнення високої ефективності функціонування національної економіки.

Література.

1. Гаверский В. Правовое регулирование таможенных лицензионных складов // Юридический веся ник. - Одесса, 1997, №3, с. 111.
2. Державне управління. - К., 1998.
3. Дзюбик С., Ривак О. Механізм регулювання ринкової економіки. К., 1993
4. Додаток до постанови Кабінету Міністрів України N167 від 14.03.94// ЗПУ. -1994.-№7.-Ст.171.
5. Картузов М. Свободные экономические зоны: нормативное регулирование в Украине // Юридический вестник. - Одесса, 1997, №3, с.75.
6. Концепція створення спеціальних (вільних) економічних зон в Україні:
7. Мильнер Б.З. Реформы управления и управление реформами. - М., 1994.
8. О специальных экономических зонах и специальном режиме инвестиционной деятельности в Донецкой области: Закон Украины от 24.12 1998 // Голос Украины, 1999, 19 января.
9. Об общих принципах создания и функционирования специальных (свободных) экономических зон: Закон Украины от 13.10.1992// ВВР. - 1992. -№50. - Ст.676.
10. Положення про спеціальну економічну зону «Славутич»: Затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 27.07.1998 // Офіційний вісник України. - 1998. - №30. - Ст. 1134.
11. Про спеціальний режим інвестиційної діяльності на територіях пріоритетного розвитку в Луганській області: Указ Президента України від 18.12.1998 // Урядовий кур'єр, 1999, 5 січня.
12. Про спеціальну економічну зону «Закарпаття»:Указ Президента України від 09.12.1998 // Урядовий кур'єр, 1998, 17 грудня.
13. Трегобчук В. Державне управління в ринковій економіці." Віче. 1997, N1.