Приватизація як ключова умова ринкової трансформації вітчизняної економіки

Приватизація як ключова умова ринкової трансформації вітчизняної економіки

Зміст

Вступ 3

1. Приватизація як основа структурної перебудови економіки 5

2. Поняття і способи приватизації державних підприємств 9

3. Процеси приватизації у світі 18

4. Приватизація в Україні та її наслідки 24

Висновки 31

Література 33

Вступ

Під час переходу до ринкової економіки в Україні, як і в інших постсоціалістичних країнах, здійснення реформ зіткнулося з рядом об’єктивних труднощів, першочерговою серед яких, безумовно, можна назвати проблему власності.

Процес реформування відносин власності в Україні супроводжується здійсненням політики роздержавлення та приватизації, пов’язаної зі структурною перебудовою економіки, змінами у формах господарювання і, отже, перетвореннями в продуктивних силах та виробничих відносинах.

Коло питань, пов’язаних із здійсненням процесу роздержавлення, торкається всіх сфер соціально-економічного життя. З’ясування їхньої сутності має кардинальне значення як при аналізі пережитого країною періоду, так і гаданих можливостей її майбутнього. Тому проблеми роздержавлення власності відносяться до числа найбільш актуальних проблем сучасного становища України, у них зосереджені найбільш складні в теоретичному відношенні і важкі для практичного вирішення питання розвитку країни.

Економічні реформи у багатьох пострадянських країнах значною мірою явля­ють собою процес передачі повноважень з прийняття економічних рішень від держа­вних органів до приватного сектору. Цей процес охоплює не лише передачу держав­ного майна у приватну власність, а також і створення ринкових інституцій та усвідом­лення нової, зміненої ролі держави у економічному житті.

Перехідна економіка має налагодити ефективний та прозорий процес прива­тизації, що сприятиме якнайкращому використанню ресурсів країни.

Основним завданням приватизації для будь-якої країни та для України зокрема є підвищення ефективності роботи підприємств. Успішно проведена приватизація дає змогу відшукати ефективного власника, який буде зацікавлений у роботі підприємства та у отриманні ним максимального прибутку.

У роботі розглядаються основні правові аспекти приватизації в Україні, її способи та вплив на економіку. Наводяться приклади приватизаційних процесів у різних країнах світу для кращого розуміння поняття і процесу приватизації. Розглядаються наслідки приватизації для України, які є як позитивними, так і негативними.

1. Приватизація як основа структурної перебудови економіки

Одним з елементів економічної політики і однією з найважливіших функцій держави у період переходу до ринку є зміна економічної структури – створення структури змішаної економіки.

Структура змішаної економіки формується через роздержавлення і приватизацію. Поняття „роздержавлення” і „приватизація” не ідентичні. Роздержавлення – глибший процес, його метою є прискорене створення потрібних для повноцінної ринкової економіки різноманітних суб’єктів підприємницької діяльності, ліквідація майнової монополії держави у підприємницьких відносинах. Воно передбачає:

· роздержавлення економіки (ліквідацію диктату плану, централізованого розподілу ресурсів тощо);

· комерціалізацію діяльності державних підприємств (запровадження принципу самостійного господарювання);

· демонополізацію виробництва та розвиток конкуренції;

· приватизацію державної власності, тобто її перехід у приватні форми (власне приватна, індивідуальна, кооперативна, колективна, акціонерна, змішана та інші).

Роздержавлення не означає, що держава перестає грати важливу роль в ринковій економіці. Зменшуються масштаби державного підприємництва, але держава залишається структурним елементом змішаної економіки.

Зміну форми державної власності провадять через комерціалізацію, корпоратизацію (акціонування) тощо. Це супроводжується зняттям підприємств з державного фінансування і переведенням на приватне кредитування, що розвантажить бюджет.

Важливим завданням перехідного періоду для будь-якої країни є широкомасштабна приватизація державного майна та лібералізація економіки. Приватизація – один із двох можливих шляхів виникнення приватної власності на матеріальні засоби виробництва у перехідній економіці (другий – створення нових підприємств вітчизняними чи іноземними підприємцями).

Приватна власність – одна із підвалин, на яких тримається сучасна ринкова економіка. Для того, щоб у країні, яка провадить перехід від командно-адміністративної системи до ринкової економіки, почав формуватися підприємницький сектор, насамперед потрібно відновити інститут приватної власності та приватизувати значну частину державного майна.

Проведення приватизації – не мета, а засіб підвищення продуктивності праці й ефективності підприємства. На неї покладено функцію каталізатора виникнення нових економічних відносин у суспільстві загалом.

Перехід до ринкових відносин і ефективне функціонування ринкового механізму самоуправління можливі тільки за умови, коли основна частина товаровиробників підприємств буде володіти свободою господарської діяльності і підприємництва; коли вони будуть мати право для використання належного їм орендованого або переданого в користуватися майна, самостійно визначати виробничу програму, вибирати постачальників і споживачів, призначати ціни, розпоряджатися прибутком, що залишається після сплати податків, вирішувати інші питання, пов'язані з господарською діяльністю і розвитком виробництва.

Саме в умовах ринкової економіки і діють положення, що забезпечують формування можливостей для вільного вибору форм власності і господарювання шляхом роздержавлення і приватизації.

Успішно проведена приватизація допомагає виконати певні завдання, а саме:

· сформувати ринкові відносини;

· роздержавити систему управління, відшукати ефективного власника та прогресивні механізми управління;

· полегшити тягар державного бюджету та збільшити надходження до нього додаткових коштів;

· сформувати соціальний прошарок приватних власників як основу нового суспільно-політичного і економічного устрою;

· залучити інвестиції для оновлення основних фондів підприємств;

· організувати фондовий ринок як механізм розподілу та перерозподілу капіталу.

За допомогою приватизації та подрібнення великих підприємств країни з перехідною економікою можуть створити конкурентне середовище, необхідне для підприємницької діяльності.

Поряд з приватною власністю важливими підвалинами ринкової економіки є конкуренція та ціновий механізм узгодження взаємодії економічних суб’єктів. Отже, сама лише приватизація автоматично не може підвищити ефективності функціонування економічної системи. Для покращення розподілу і використання ресурсів потрібні також добре відлагоджені ринки, здатні забезпечувати підприємців і власників ресурсів відповідними економічними стимулами.

Пострадянські країни досить часто розпочинали ринкову трансформацію своєї економіки в умовах переважання великих державних промислових підприємств над малими і середніми. Інакше кажучи, більшу частину промислових товарів виробляли державні монополії або, у кращому випадку, олігополії. Конкуренція ж передбачає обов’язкову наявність на ринку великої кількості незалеж­них продавців і покупців конкретного продукту або ресурсу та можливість для них вільно входити в галузь або виходити з неї. Тому важливим завданням перехідного періоду в цих країнах є демонополізація економіки, ухвалення антимонопольного законодавства для формування конкурентного середовища.

Приватизація державного майна без демонополізації економіки не може помітно підвищити ефективність функціонування економічної системи. Наявні монопольні структури у багатьох випадках доцільно подрібнювати. Це дає змогу утворювати на базі монополій декілька окремих фірм, що виробляють подібну продукцію та конкурують між собою. За умови, що країна з перехідною економікою запровадила та гарантує дотримання прав власності, створення конкурентного середовища можна прискорити шляхом входження у монополізовану галузь іноземних фірм та створених спільних підприємств. Саме ці виробничі одиниці найшвидше допоможуть створити умови як для посилення конкуренції, так і для повноцінного входження економіки країни у систему міжнародного поділу праці.

2. Поняття і способи приватизації державних підприємств

Згідно із Законом України „Про приватизацію державного майна” приватизація – це відчуження майна, що перебуває у державній власності, і майна, що належить Автономній Республіці Крим, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями відповідно до цього Закону, з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів на структурну перебудову економіки України.

Процеси приватизації в Україні контролює держава. Головним виконавчим органом, під керівництвом якого розробляють і виконують програми приватизації, є Фонд державного майна (ФДМ) України.

У 1994 році було прийнято рішення про створення єдиної системи органів приватизації. Зокрема, регіональні відділення Фонду в областях і органи приватизації областей були об’єднані й перетворені у регіональні відділення Фонду. На рівні районів і міських підрозділів органів приватизації були створені представництва Фонду в районах і містах. Це дало змогу вести єдину держа­вну політику приватизації на всій території України. Одночасно з формуванням структури ФДМ України, його регіональних відділень та представництв з’ясовувалися функції і завдання органів державного управління процесами приватизації.

У сучасних умовах ФДМ України є головним органом, який формує і провадить політику держави у сфері приватизації, є орендодавцем і продавцем державного майна. ФДМ України підпорядкований Кабінету Міністрів України і підзвітний Верховній Раді України.

Відповідно до головних завдань сформована структура ФДМ України і система управління процесами приватизації в цілому.

У процесі приватизації використовують такі способи:

1. Викуп об’єктів малої приватизації товариствами покупців, що їх створили працівники цих об’єктів.

2. Викуп державного майна підприємства за альтернативним планом приватизації.

3. Викуп державного майна підприємства, зданого в оренду.

4. Викуп державного майна підприємства, зданого в оренду з викупом.

5. Продаж на аукціоні; продаж за некомерційним конкурсом.

6. Продаж акцій відкритих акціонерних товариств.

7. Продаж з відстрочкою платежу.

Викуп об’єктів малої приватизації – спосіб приватизації, за яким власником об’єкта стає товариство покупців, створене його працівниками. Приватизація об’єктів малої приватизації (до них належать невеликі підприємства переробної і місцевої промисловості, легкої і харчової, промисловості будівельних матеріалів, будівництва, торгівлі і громадського харчування, побутового обслуговування населення, окремих видів транспорту) може відбуватися шляхом продажу на аукціоні і за конкурсом.

Продаж на аукціоні – спосіб приватизації, коли власником об’єкта стає покупець, який запропонував найвищу ціну.

Продаж за некомерційним конкурсом – спосіб приватизації, за яким власником об’єкта стає покупець, який запропонував найкращі умови подальшої експлуатації об’єкта або за однакових умов – найвищу ціну.

Продаж за комерційним конкурсом – спосіб приватизації, за яким власником об’єкта стає покупець, який за фіксованих початкових умов запропонував найвищу ціну.

Продаж за конкурсом з відтермінуванням платежу – спосіб приватизації, за яким власником об’єкта стає покупець, який на конкурсних засадах здобув право оплати за придбаний об’єкт з відтермінуванням платежу на три роки за умови попереднього внесення 30% його вартості.

Викуп державного майна підприємства згідно з альтернативним планом приватизації – спосіб приватизації, за яким власником об’єкта (або його частки) стає товариство покупців, створене його працівниками, згідно з розробленим товариством покупців планом, що є альтернативним до плану, запропонованого комісією з приватизації.

Викуп державного майна, зданого в оренду з викупом – спосіб приватизації, за яким власником об’єкта стає орендар відповідно до договору оренди.

Продаж акцій відкритих акціонерних товариств – спосіб приватизації, за яким власникам акцій перетворених у ВАТ державних підприємств на конкурсних засадах стають покупці, які запропонували найвищу ціну за найбільшу кількість акцій після реалізації акцій на пільгових умовах.

Приватизація в Україні здійснюється на основі таких принципів:

· законності;

· державного регулювання та контролю;

· надання громадянам України пріоритетного права на придбання державного майна;

· надання пільг для придбання державного майна членам трудових колективів підприємств, що приватизуються;

· забезпечення соціальної захищеності та рівності прав участі громадян України у процесі приватизації;

· продажу об'єктів приватизації з урахуванням їх індивідуальних особливостей виключно за кошти;

· пріоритетного права трудових колективів на придбання майна своїх підприємств;

· створення сприятливих умов для залучення інвестицій;

· додержання антимонопольного законодавства;

· повного, своєчасного та достовірного інформування громадян про порядок приватизації та відомості про об'єкти приватизації;

· врахування особливостей приватизації об'єктів зв'язку, агропромислового комплексу, гірничодобувної промисловості, незавершеного будівництва, невеликих державних підприємств, підприємств із змішаною формою власності та об'єктів науково-технічної сфери;

· застосування переважно конкурентних способів у разі:

- приватизації невеликих державних підприємств, законсервованих об'єктів та об'єктів незавершеного будівництва, підприємств торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування населення, готельного господарства, туристичного комплексу;

- продажу акцій відкритих акціонерних товариств, створених на базі середніх та великих підприємств.

Згідно із Законом України „Про приватизацію державного майна” до об’єктів державної власності, що підлягають приватизації, належать:

· майно підприємств, цехів, виробництв, ділянок, інших підрозділів, які є єдиними (цілісними) майновими комплексами, якщо у випадку їхнього виділення в самостійні підприємства не порушується технологічна єдність виробництва по основній спеціалізації підприємства, із структури якого вони виділяються;

· об’єкти незавершеного будівництва і законсервовані об’єкти;

· акції (частки, паї), що належать державі, в майні господарських товариств і інших об’єднань.

Приватизації не підлягають об’єкти, що мають загальнодержавне значення, а також скарбничі підприємства.

Суб’єктами процесу приватизації є:

· державні органи приватизації;

· покупці (їхні представники);

· посередники.

Державну політику в сфері приватизації здійснюють Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва у районах і містах, органи приватизації в Автономній Республіці Крим, що становлять єдину систему державних органів приватизації в Україні.

Покупцями державного майна можуть бути:

· громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства;

· юридичні особи, зареєстровані на території України;

· юридичні особи інших держав.

Не мають права бути покупцями органи державної влади й управління, працівники Фонду державного майна України та його регіональних відділень, а також юридичні особи, у майні яких частка державної власності перевищує 25%, та інші суб’єкти, перелік яких визначається державою.

До посередників приватизації належать:

· фінансові посередники – здійснюють продаж придбаних акцій на ринку цінних паперів;

· довірчі товариства – від імені, за дорученням і за рахунок власників приватизаційних паперів здійснюють представницьку діяльність з приватизаційними паперами;

· холдинги та інвестиційні фонди – акумулюють приватизаційні кошти громадян та вклади інших покупців в обмін на акції власного випуску.

Види приватизаційних паперів:

· приватизаційні майнові сертифікати;

· компенсаційні сертифікати;

· житлові чеки;

· земельні бони.

Кожний громадянин України може брати участь у приватизації державних підприємств, використовуючи для цього перераховані вище приватизаційні папери.

Працівники підприємств, що приватизуються, мають пільги:

· право на першочергове придбання акцій за їх номінальною вартістю на загальну суму виданого працівнику приватизаційного сертифіката;

· право на першочергове придбання за рахунок власних коштів акцій за їх номінальною вартістю на половину суми виданого працівнику приватизаційного майнового сертифіката;

· товариства покупців, створені працівниками підприємств, що приватизуються, мають пріоритетні права на придбання підприємства за конкурсом і в розстрочку платежу.

Місцеві органи влади відповідно до своєї компетенції можуть надавати додаткові пільги працівникам окремих підприємств аж до безоплатної передачі їм частки або всього майна, що приватизується.

Для регулювання процесу приватизації в Україні упродовж 1992 – 2004 років було ухвалено низку нормативних документів. За дванадцять років Фонд державного майна розробив, а Верховна Рада України ухвалила дев’ять Державних програм приватизації.

Законом України „Про Державну програму приватизації на 2003 – 2008 рр.” затверджено основні цілі, пріоритети, завдання та способи приватизації державного майна.

У Державній програмі приватизації визначено:

· завдання щодо приватизації майна, яке перебуває в державній власності, та державного майна, що належить Автономній Республіці Крим;

· відповідні способи приватизації для різних груп об'єктів;

· завдання відповідним органам виконавчої влади щодо забезпечення проведення приватизації;

· заходи щодо залучення в процесі приватизації інвесторів;

· особливості участі в процесі приватизації громадян України, іноземних інвесторів та інших покупців;

· розрахунок витрат на виконання програми приватизації, порядок їх відшкодування та джерела фінансування;

· прогноз надходження коштів від приватизації та напрями їх використання.

Державною програмою приватизацiї на 2003 – 2008 роки визначаються новi пiдходи та напрями вдосконалення приватизацiйного процесу. Однiєю з визначальних її ознак має стати забезпечення вiдкритостi приватизацiйних процесiв. Багато важить також системний розподiл обов'язкiв мiж владними органами в цiй сферi управлiння, публiчнiсть процедур прийняття вiдповiдних рiшень тощо.

Об’єкти приватизації задля раціонального та ефективного застосування способів приватизації відповідно до Програми приватизації класифікуються так:

Група А – об'єкти приватизації, які не підлягають перетворенню у відкриті акціонерні товариства, а саме:

· цілісні майнові комплекси державних підприємств, та їх структурних підрозділів, виділені в самостійні підприємства, у тому числі ті, що знахо­дяться в оренді, та виділені в результаті реструктуризації державних підприємств із середньооблі­ковою чисельністю працюючих до 100 осіб включно або понад 100 осіб, але вартість основних фондів яких недостатня для формування статутних фондів відкритих акціонерних товариств, а також готелі;

· цілісні майнові комплекси державних підприємств харчової промисловості, які переробляють сільськогосподарську сировину, борошномельно-круп'яної та комбікормової промисловості, а також сервісних, будівельних, фірмових торговельних, інших несільськогосподарських підприємств та організацій агропромислового комплексу, які виконують роботи і надають послуги сільськогосподарським товаровиробникам незалежно від суми вартості їх майна;

· окреме індивідуально визначене майно (в тому числі таке, яке не увійшло до статутних фондів ВАТ), будівлі, споруди та нежилі приміщення; майно підприємств, ліквідованих за рішенням суду, та майно підприємств, що ліквідуються за рішенням органу, уповноваженого управляти державним майном, майно підприємств, які не буди продані як цілісні майнові комплекси, а також майно мобілізаційного запасу та мобілізаційного резерву, після прийняття рішення про передачу такого майна в приватизацію;

· майно підприємств охорони здоров'я, освіти, культури, фізичної культури і спорту, відпочинку та туризму видавничої справи та преси, телебачення та радіомовлення, які не використовувались за прямим призначенням більше 3-х років або виключені з реєстру відповідної групи (закладів освіти, охорони здоров'я і т.і.);

Група В:

· цілісні майнові комплекси підприємств, у тому числі ті, які знаходяться в оренді, із середньообліковою чисельністю працюючих понад 100 осіб (крім об'єктів групи Г);

· акції ВАТ ( крім ВАТ, створених на базі підприємств групи Г), а також ВАТ, створених на базі підприємств агропромислового комплексу;

· науково-дослідні та проектно-конструкторські організації та установи незалежно від вартості основних фондів (крім об’єктів групи Г);

· цілісні майнові комплекси підприємств і організацій сільського та рибного господарства незалежно від суми вартості їх майна;

· непродані акції ВАТ, продаж яких здійснювався до 2001 року включно (в тому числі підприємств групи Г, у випадку, коли продаж акцій здійснювався два рази і більше і які не користуються попитом)

· пакети акцій тих ВАТ, які вилучені з переліку підприємств групи Г.

Група Г:

· цілісні майнові комплекси державних підприємств або пакети акцій ВАТ, які:

- на момент прийняття рішення про приватизацію займають монопольне (домінуюче) стано­вище на загальнодержавному ринку товарів ( робіт, послуг);

- визначені підпрограмами ринкової трансформації та приватизації особливо важливих на­родногосподарських комплексів, а саме:

1. виробничими комплексами – підприємствами, які забезпечують а) конкурентні переваги країни у виробництві складної техніки, б) економічну незалежність країни;

2. унікальними виробництвами (які використовують рідкісні ресурси або їх комбінацію – нематеріальні активи, корисні копалини, кадри, ноу-хау), включаючи науково-дослідні та проектно-конструкторські організації та установи, які відповідають цій ознаці.

Група Д:

· об'єкти незавершеного будівництва, у тому числі законсервовані об'єкти, а також невстановлене устаткування та будівельні матеріали, що придбані для об'єкту незавершеного будівництва, але приватизуються окремо.

Група Е:

· акції (частки, паї), що належать державі у статутних фондах господарських товариств (у тому числі підприємств з іноземними інвестиціями та міжгосподарських підприємств), розташованих на території України або за кордоном.

Група Ж:

· незалежно від вартості об'єкти охорони здоров'я, освіти, культури, фізичної культури і спорту, відпочинку та туризму, видавничої справи та преси, телебачення та радіомовлення які перебувають на самостійних балансах, а також ті, що не увійшли до статутних фондів господарських товариств в процесі приватизації та корпоратизації, крім тих, які не використовувались за прямим призначенням більше 3-х років або виключені з реєстру відповідної групи (закладів освіти, охорони здоров'я і т.і.).

3. Процеси приватизації у світі

У світі нагромаджено величезний досвід у справі приватизації. Навіть сьогодні процес приватизації державних підприємств відбувається більш ніж у 50 країнах, і з нього можна взяти корисну науку.

Приватизацію в країнах з ринковою економікою вели з метою розвитку підприємництва. Вона відбувалася за сталих ринкових відносин, була орієнтована на вільні грошові кошти громадян, мала локальний характер; відмінними були лише форми, способи і темпи приватизації.

Найповільнішою була приватизація у Великобританії. Вона поставила собі за мету приватизувати близько 50 великих національних компаній. Головною її формою тут став продаж державних підприємств, який вели переважно двома методами: публічним (відкритим) з обов’язковим перетворенням підприємств у відкриті акціонерні товариства і приватним (закритим) без зміни його юридичної форми. У випадку публічного продажу для працівників приватизованого підприємства були передбачені деякі пільги. Продаж підприємств супроводжувався збереженням або створенням нових механізмів регулювання. Уряд резервував так звану золоту акцію, що давала змогу контролювати нові компанії. Процес приватизації у Великобританії відбувався не лише на національному, а й на регіональному рівні, тому важливими об’єктами приватизації були житло та муніципальні підприємства.

В Японії приватизацію, розпочату 1985 р., провадили шляхом перетворення:

· державних корпорацій у санкціоновані юридичні особи з приватним володінням (санкціоновані компанії);

· державних компаній в акціонерні з подальшим продажем частини акцій приватним власникам (спеціальні компанії);

· державних або державно-приватних корпорацій у приватні (повна приватизація).

Процес приватизації у США відбувався у вигляді передачі приватної власності (повністю або частково) трудовим колективам.

Програма з формування власності працівників ESOP (володіння працівниками акціонерною власністю компаній), прийнята конгресом США 1974 р., довела свою високу ефективність. Основна ідея її така: компанія створила фонд довіри, в якому кожен працівник має індивідуальний рахунок. Компанія вносить до фонду свої акції чи гроші на придбання акцій. Можна також одержати позику на ці цілі, причому компанія періодично здійснює грошові внески для працівників, щоб дати змогу фонду розрахуватися за позику. Акції цього фонду розподіляються за індивідуальними рахунками працівників. Керівники компаній, які мали працівників-власників, що брали участь в управлінні компанією, домоглися високих результатів виробництва, високої якості продукції та оцінок споживачів. Закладену у програмах ESOP концепцію застосовують нині більше, ніж у 50 країнах світу. У багатьох випадках вона стала складовим елементом денаціоналізації.

Дослідження, проведені в США, показали, що програми ЕSOР ефективні як для малого бізнесу, так і для середніх і великих компаній. Працівникам компаній, які застосовують систему ЕSOР, належить 30 – 40% майна. Колектив власників акцій з числа робітників і службовців звільняються від прибуткового податку на дивіденди. Повну вартість акцій робітник одержує, як правило, звільняючись або йдучи на пенсію. Ще одна специфічна особливість американської системи ЕSOР полягає в тому, що робітникам не дозволяється вільно продавати свої акції щедрішому покупцеві, що може призвести до негативних наслідків. Завдяки цьому певний блок акцій завжди залишається в руках працівників компанії.

У Франції розпочату у 80-х роках приватизацію розгорнули, як пріоритетний напрям економічної політики держави. До середини 80-х років частка державного сектора в економіці тут була найбільшою серед країн Заходу. У процесі приватизації головну роль відводили не фізичним, а юридичним особам, що дало змогу організувати шляхом переговорів групу стабільних акціонерів – „тверде ядро”. Акціонери „твердого ядра”, які володіють 15 – 30% капіталу, забезпечують стабільність управління, тобто реальний контроль над діяльністю підприємства. Інша частина капіталу розділена між індивідуальними акціонерами. Протягом п’яти років було приватизовано 15 великих компаній, 14 з яких контролюють 1082 підприємства. Це в 1,5 рази перевищує обсяг приватизації, проведеної у Великобританії М.Тетчер, що тривала в 5 разів довше французької.

Основою економічної структури приватизації у Франції є самоконтроль, перехресна участь і розподіл капіталу.

Отже, приватизація у країнах з ринковою економікою набула таких форм:

· продаж державних підприємств приватним юридичним і фізичним особам;

· рекапіталізація державних підприємств за участю приватних інвесторів;

· продаж частини акцій підприємств, які є власністю держави або вона їх контролює;

· продаж акцій приватних компаній їхнім працівникам.

У нових індустріальних країнах, наприклад, у Південній Кореї, можна визначити п’ять головних напрямів приватизації:

1. Уряд, створивши підприємство, надає змогу приватному сектору керувати ним.

2. Підприємство або його частину продають одній або кільком юридичним особам (наприклад, через аукціон).

3. Акції державного підприємства частково продають приватним особам.

4. Державне підприємство ліквідують, у результаті чого є доступ у галузь приватним фірмам.

5. Проводять опосередковану приватизацію через пільги у кредитуванні та оподаткуванні приватним особам.

Приватизація у країнах Східної Європи, досвід якої має для України найвагоміше значення, відбувалася у двох напрямах:

· через передачу державної власності у приватні руки;

· через розвиток і виникнення приватного сектора на власній базі.

Особливість такої приватизації полягає в тому, що вона відбувається не у ринковому середовищі, а за умов державного монополізму, який поступово демонтують. Характерним для країн Східної Європи є те, що для приватизації у них були створені спеціальні органи впливу на цей процес: у Польщі – Міністерство з перетворення форм власності, у Румунії – Національне агентство з приватизації, у Чехословаччині (нині Чехії і Словаччині) – Федеральне міністерство у справах національного майна і приватизації, в Угорщині – Державне майнове агентство, в Болгарії – Агентство з приватизації, у східних землях ФРН – Опікунське управління державною власністю.

Незважаючи на такі спільні проблеми, як потреба робити великі капітальні вкладення у трансформовані підприємства, недостатність доходів населення, спричинена низьким рівнем життя, приватизацію у країнах Східної Європи також розрізняють за темпами, формами і спосо­бами.

В Угорщині приватизація відбувалася за трьома напрямами:

· з ініціативи Агентства державного майна („згори”);

· з ініціативи самих державних підприємств;

· з ініціативи потенційних інвесторів і власників.

Хід приватизації „згори” підприємств сфери обслуговування і внутрішньої торгівлі („мала” приватизація) регулює закон, згідно з яким передбачено обов’язкове переведення протягом двох років у приватну власність усіх орендних і договірних підприємств. Механізми приватизації різні – це відкритий конкурс або реалізація акцій через фондову біржу, збільшення основного капіталу.

Процес приватизації за ініціативою підприємств контролює Агентство державного майна, яке затверджує або відхиляє пропонований підприємством приватизаційний проект. Найпоширеніше роздержавлення за „зовнішньою” ініціативою, коли вітчизняні та іноземні підприємці звертаються з пропозиціями щодо придбання державних підприємств у повну або часткову власність.

Програму приватизації у Польщі планували на п’ять років. Підприємства, які підлягали приватизації, були розділені на дві категорії: перша – великі, друга – малі і середні (у сфері послуг, торгівлі і промисловості). Підприємства першої групи спочатку комерціалізували, але їхнім власником – як єдиним акціонером – залишається скарбниця. У ході приватизації 60% акцій державної власності переходить до інвестиційних компаній, 10% безоплатно отримують працівники приватизованих підприємств, 30% залишається у державній скарбниці для соціального страхування. Дорослі громадяни отримали право на частку державного майна у вигляді бон.

Приватизацію малих і середніх підприємств ведуть:

· шляхом перетворення їх на громадські підприємства, власниками акцій яких стають фізичні особи і приватні польські або іноземні компанії;

· шляхом ліквідації підприємств, які мають незадовільні економічні результати діяльно­сті (повного продажу або продажу деякої частини майна).

У Чехословаччині приватизація відбувалася також у двох формах – „малій” і „великій”. Об’єктом „малої” приватизації стала сфера обслуговування. У цьому випадку основні та обігові фонди продавали колективам через аукціони. „Велику” приватизацію проводили на засадах використання купонів.

В Румунії “Закон про приватизацію” наголошує, що державні підприємства основних сфер діяльності, за винятком вугільної, оборонної промисловості та залізничного транспорту, повинні 30% свого майна віддавати Національному агентству з приватизації, яке, в свою чергу, дорозподіляє безкоштовно це майно по 5000 лей на кожного громадянина Румунії. На жаль, закон не надає ніяких роз’яснень щодо приватизації залишкових 70% державних підприємств.

Приватизація у колишній НДР – завдяки злиттю з економікою ФРН – відбувалася досить інтенсивно, що дало змогу ліквідувати низку підприємств-банкрутів, зберегти кілька сот тисяч робочих місць, а також створити нові на приватизованих підприємствах. Досвід цієї країни свідчить: гарантом успішного ходу приватизації є формування правової бази і державних структур, потрібних для її проведення.

У пострадянських країнах приватизація є глобальним і надзвичайно важливим завданням, оскільки приватизувати потрібно більшу частину державних підприємств, державного житла, а також значну частину сільськогосподарських угідь та земельних ділянок під виробничими об’єктами. Зрозуміло, що ефективність, справедливість і темпи приватизації значно залежать від законодавчої бази.

У державах колишнього Радянського Союзу під час першого етапу перехідного періоду, зазвичай, проводили масову приватизацію, головна ідея якої полягала у безоплатній передачі населенню активів державних підприємств, що підлягали приватизації.

У Росії приватизацію великих виробничих об’єктів проведено здебільшого шляхом пере­дачі активів державних підприємств їхнім працівникам або ж населенню (за приватизаційні сертифікати). Так приватизували переважно великі підприємства із значною кількістю зайнятих, малі державні підприємства продавали на аукціонах одному покупцеві. Результати приватизації є оче­видними: приватні підприємства, особливо дрібні, ефективно функціонують та успішно конкурують із закордонними фірмами, швидко пристосовуються до ринкових умов господарювання.

4. Приватизація в Україні та її наслідки

Приватна власність в Україні відроджується по-різному. Домогосподарства утворюють одноосібну власність, роблять реальні інвестиції у різні види господарських товариств, набувають прав власності на земельні ділянки, споруджують чи купують житло. Цьому ж сприяють іноземні інвестиції у нашу економіку. Проте головним джерелом розширення приватного сектора вітчизняної економіки на першому етапі перехідного періоду, безперечно, є приватизація державного майна.

Приватизація зачепила економічні інтереси практично усіх громадян України. У ній віддзеркалилися суперечливі інтереси політиків, урядовців, керівників державних і приватних підприємств, окремих груп громадян та регіонів. Власне взаємодія цих інтересів і визначає як темпи вітчизняного приватизаційного процесу, так і проміжні результати окремих його етапів.

Досить тривалим виявився процес появи і визнання офіційною українською владою ідеї приватизації в Україні та втілення її в реальні економічні дії. Поняття „приватизація” набуло поширення серед українських економістів, правників та політичних діячів тільки на початку 90-х років.

16 листопада 1990 року у Києві опубліковано „Концепцію переходу України до ринкової економіки”. У ній записано, що Україна орієнтується на прискорення процесу роздержавлення та приватизації власності. Ця ж теза відображена у „Програмі надзвичайних заходів по стабілізації економіки України та виходу її з кризового стану”, яку на пленарному засіданні Верховної Ради України 28 червня 1991 р. запропонував Кабінет Міністрів України. Програма поставила завдання розробити і ухвалити закон про роздержавлення і приватизацію в Україні.

До травня 1992 р. завершиться в основному підготовка законодавчої і нормативної бази для приватизації та будуть створені державні та приватні установи, що здійснюватимуть приватизацію державних підприємств та землі. У березні 1992 р. були ухвалені Закони України „Про приватизацію майна державних підприємств” (04. 03. 1992) та „Про приватизацію невеликих держаних підприємств (малу приватизацію)” (06. 03. 1992), а також затверджена Верховною Радою Державна програма приватизації майна державних підприємств (07. 07. 1992).

Пріоритетним завданням приватизації 1992 – 1994 рр. в Україні було формування ринкових відносин. Мільйони громадян отримали перші уроки ринку саме в процесі приватизації. Особливий акцент на виконанні завдання роздержавлення системи управління, пошуку ефективного власника і формуванні прогресивних ринкових механізмів управління було зроблено в 1995 – 1997 рр. Підприємство лише тоді працюватиме відповідно до законів ринкової економіки, тобто ефек­тивно, коли в нього є реальний власник, зацікавлений у його роботі.

За період з 1992 по 1998 рр. в Україні відбувалася переважно сертифікатна приватизація, тому реальних грошових коштів у бюджет не надходило. До 1997 року приватизація не була значущим джерелом покриття дефіциту державного бюджету. Кошти, одержані від продажу державних підприємств та організацій, підлягали окремому обліку, і їх не використовували на відшкодування сукупного поточного дефіциту державного бюджету. Їх могли скеровувати цільовим призначенням на підтримання нового підприємницького сектора економіки, відшкодування витрат на проведення приватизації, а також покриття внутрішнього та зовнішнього державних боргів України.

Для цього було створено позабюджетний Державний фонд приватизації, і хоча прямо завдання про скерування коштів від приватизації до державного бюджету не ставили, воно завжди було відчутним. Лише 1997 р. в Державній програмі приватизації офіційно поставлено завдання про скерування коштів від приватизації в державний бюджет.

У 1997 р. від приватизації до бюджету надійшло 75,9 млн. грн., що становило 15,2% від запланованих 500 млн. грн.

З 1999 року відбувся перехід до грошового етапу приватизації, яка відбувається і дотепер; завдання поповнення бю­джету міцно утвердилося серед пріоритетних, оскільки це один зі способів поповнення державної скарбниці, що не підвищує податків. До того ж, лише власник, який у змозі оплатити вартість об’єкта приватизації, спроможний успішно його розвивати.

Ще під час розробки концепції приватизації до переваг її сертифікатного методу зачисляли можливість залучення до участі в ній широких верств населення, повернення у такий спосіб громадянам власності, створеної їхньою працею, формування прошарку приватних власників.

Одна з основних проблем сертифікатної приватизації в Україні та, що вона не принесла державним підприємствам коштів і нових технологій. Більшість ефективних підприємств було або „прихватизовано”, або перетворено на закриті акціонерні товариства.

Починаючи з 1997 року в Україні проводяться численні незалежні дослідження ефективності роботи недержавних підприємств, що свідчать про більш високу ефективність роботи недержавного сектора (найзначніші з них проведено Гарвардським інститутом міжнародного розвитку, Центром ринкових реформ В.Ланового, Я.Ширмером, В.Дубровським, О.Пивоварським, Т.Шигаєвою та ін.).

Уже в 1998 р. виявлено істотну й статистично достовірну перевагу недержавного сектора в показниках, які характеризують економічну поведінку підприємств (йдеться про всі недержавні підприємства, включаючи підприємства з будь-якою часткою держвласності). Недержавні підприємства більше піклувалися про свою платоспроможність, стягування і сплату боргів; швидше обертали кошти; набагато більше були схильні до накопичень та інвестування. Така поведінка рано чи пізно мала позначитися на співвідношенні темпів зростання недержавного та державного секторів. У 1999 році вперше було зафіксовано позитивну залежність між індексами зростання виробництва та глибиною приватизації в галузях промисловості й негативну – між індексами виробництва і часткою держвласності. У 2000 р. ця залежність набула характеру стійкої, сильної та статистично значущої незалежно від методів оцінки глибини приватизації.

Саме 2000 – 2001 роки стали тією межею, коли для оцінки позитивного впливу приватизації на економічну ситуацію, власне кажучи, вже не були потрібні спеціальні дослідження. Найбільш приватизовані галузі є безсумнівними лідерами економічного зростання.

Ще один досить показовий факт: у 1999 – 2000 роках практично весь обсяг приросту простроченої бюджетної кредиторської заборгованості припадав на державний сектор. Основна маса недержавних підприємств, на відміну від державних, перестала бути бюджетними „нахлібниками”.

Попри те, що обрана з урахуванням об’єктивних умов технологія приватизації не могла швидко створити необхідні фінансові та інфраструктурні основи концентрації та вторинного перерозподілу власності, перебіг цих процесів досить інтенсивний. Звичайно, вторинний ринок цінних паперів надто малий. Та саме завдяки приватизації він сформувався і розвивається швидкими темпами. Загальний обсяг вторинного ринку цінних паперів у 2000 році зріс на 34%, у тому числі акцій – удвічі. Якщо на початок 2000 р. обсяг емісії цінних паперів становив 21,4 млрд. грн., то вже на 1 жовтня того самого року – 40,4 млрд. грн. Ігнорувати такі факти не можна.

За даними Державного комітету статистики, з 1992 року форму власності в Україні змінили майже 90,5 тис. підприємств, тобто відбувся досить масштабний процес приватизації. Він стосувався насамперед промисловості, де станом на 1 жовтня 2003 року у державній власності залишилося лише 15% підприємств. Сьогодні недержавний сектор є переважним у всіх сферах економічної діяльності. Частка приватного сектора становить у середньому 60% – від 40% у ви­робництві електроенергії до 98 – 99% у хімічній і легкій промисловості.

Підсумки процесу приватизації оцінюються неоднозначно. З одного боку, виконано го­ловні завдання масової приватизації – стимулювання прискореного розвитку недержавного сектора економіки; формування на основі найактивніших соціальних сил класу приватних власників, зацікавлених у модернізації виробництва та ефективному використанні матеріальних, трудових і фінансових ресурсів.

Поява нових приватних власників стала одним із чинників подолання глибокої системної кризи 1990-х років. За 2000 – 2003 рр. реальний ВВП в Україні зріс на 31,5%, обсяг продукції промисловості – на 59,0%, сільського господарства – на 10,0%, експорт товарів і послуг – на 79,7%, доходи населення – на 120,8%; вартість основних засобів в економіці протягом 2000 – 2002 рр. збільшилася на 23,3%. Наявність позитивних тенденцій підтверджується поступовим підвищенням інвестиційних рейтингів країни, хоч і повільним, але просуванням її у рейтингах міжнародної конкурентоспроможності Давоського економічного форуму, а також у рейтингу людського розвитку ПРООН.

З іншого боку, відзначаються також недоліки та негативні наслідки процесу приватизації.

У результаті широкомасштабної сертифікатної приватизації мільйони громадян України, всупереч сподіванням, не стали реальними власниками. Більшість із понад 19 млн. акціонерів були власниками лише номінально, оскільки, беручи участь у сертифікатному аукціоні та отримуючи витяг із протоколу про його результати, вони надалі навіть не оформляли право власності на акції.

Не досягнуто однієї з головних цілей приватизації – створення масового власника. Майже 7,8 млн. громадян України відмовилися від участі в сертифікатній приватизації. Більшість із тих, хто отримав акції і формально є власником, часто не має доступу ні до установчих документів, ні до достовірної інформації про те, хто є справжнім власником підприємства.

Не сформовано значущий прошарок малого і середнього підприємництва, який у розвине­них країнах є підгрунтям формування великої власності і найбільшою мірою сприяє становленню середнього класу, культури приватної власності, громадянського суспільства. Так, на початок 2003 року в Україні було зареєстровано лише 253,8 тис. малих підприємств, тобто 53 на 10 тис. насе­лення, що є на порядок нижче, ніж у країнах з розвинутою економікою (500 – 700 підприємств на 10 тис. населення). Частка продукції малих підприємств у загальних обсягах виробництва продукції (робіт, послуг) в Україні становить лише 7,3%, тоді як у розвинених країнах – 50 – 60%.

Приватизація не стала потужним джерелом надходжень до державного бюджету, а отже – фінансової підтримки соціально-економічного розвитку країни. За оцінкою першого віце-прем’єра України М.Азарова, за 11 років бюджет України отримав лише 6 млрд. грн., тобто „півекономіки країни оцінили в 1 млрд. дол.”.

Приватизація супроводжувалася численними недоліками концептуального, нормативно-правового, організаційно-методологічного, економічного, судово-проваджувального, інформаційного характеру. Особливо слід відзначити, що приватизація здійснювалася часто тіньовими, а нерідко і кримінальними методами. На найвищому рівні офіційно визнано, що ці процеси фактично не контролюються державою.

Недоліки процесу приватизації в Україні органічно пов’язані з недоліками функціонування системи державного управління, з поширеною в її середовищі корупцією. У процесі здійснення тіньових операцій корупція є не просто додатковим податком бюрократії на підприємництво, а формою селекції приватного капіталу. Той тип взаємодії бюрократії і приватного капіталу, що склався в Україні, визначив і форми зростання приватного капіталу, а саме – шляхом консолідації навколо регіональних центрів влади: так утворилися тісно пов’язані з владними (політичними) структурами промислово-фінансові групи, що отримали назву олігархічних груп, регіональних кланів.

Особливою ознакою приватизації в Україні є те, що вона стала не наслідком економічних реформ, а їх рушієм, що значною мірою зумовило відсутність того результату, якого суспільство очікувало від даного процесу.

Як показує досвід країн ЦЄ, Прибалтики, негативне ставлення суспільства до приватизації змінюється на доброзичливе після того, як стає очевидним її позитивний вплив на загальну економічну та соціальну ситуацію. В Україні поки що до цього далеко. Проте і в сфері громадської свідомості приватизація привела до позитивних змін. За даними соціологічних опитувань, на відміну від початкового періоду реформ, в останні роки зростає готовність населення працювати в приватному секторі економіки, та й рівень соціального самопочуття працівників там вищий, ніж у державному.

Таким чином попри всі труднощі та деформації, чимало з яких зумовлені об’єктивними причинами, приватизація в Україні все ж виконує роль фундаменту економічних реформ. Приватизація – фактично єдиний в Україні блок ринкових реформ на рівні мікроекономіки, що порівняно динамічно реалізується.

Висновки

Подолання тотального одержавлення, властивого адміністративно-командній системі, здійснюється головним чином за допомогою приватизації. Під приватизацією розуміють продаж або безоплатну передачу державної власності в руки громадян, трудових колективів і юридичних осіб.

Процес роздержавлення ніяким чином не розглядається як поразка держави, як її демонтаж або як можливість перекладання відповідальності за вирішення задач загальнонаціонального характеру на приватний капітал. Мова йде про оцінку припустимих із погляду ефективності масштабів прямого втручання держави в економіку, перегляді функцій і сфер, що раніше знаходилися в компетенції держави, про більш чіткий поділ прав, обов'язків і відповідальності між державним і приватним секторами економіки і, нарешті, про посилення ринкових форм державного регулювання регіонів, галузей і економіки в цілому.

Процеси приватизації самі по собі не є факторами підвищення ефективності виробництва та посилення збалансованості структури виробництва, тому що в умовах переходу від монополізації виробництва приватизовані підприємства мають можливість покращувати своє фінансове становище за рахунок зростання цін та переходу на виробництво зі скороченим асортиментом продукції. У зв’язку з цим з боку держави мають бути сформовані пріоритети і стимули розвитку приватизованих підприємств.

В різних країнах механізми управління процесами приватизації, як і взагалі економікою, мають певні особливості. Не може бути універсальної моделі приватизації, яка згодилася б для різних економічних систем і, тим більше, не може існувати однакових моделей приватизації для різних країн, тому що в кожній з них є свої особливості економічного розвитку, макроекономічної політики держави, національних традицій та багатьох інших факторів. Хоча до цього необхідно додати, що незаперечність розробки власної приватизаційної моделі для кожної економічної системи не виключає подібності у застосуванні методів і способів її проведення. Але і вони суттєво відрізнятимуться в залежності від того, де відбуватиметься приватизація.

Відносини власності були, є і залишаться основним економічним питанням в Україні, яке треба вирішити на шляху до ринкової економіки.

Процеси приватизації в Україні офіційно відбуваються з 1992 року. За дванадцять років було зроблено дуже багато для становлення в Україні ринкової економіки. Мільйони громадян отримали перші уроки ринку саме в процесі приватизації. Проте, було допущено багато помилок у процесі приватизації державних підприємств, зокрема, розробка недосконалого законодавства у цій сфері на початкових етапах.

Але незважаючи на всі недоліки процесу приватизації, вона все ж принесла чимало позитивних результатів. Основним з них є підвищення ефективності функціонування підприємств.

Приватизація – фактично єдиний в Україні блок ринкових реформ на рівні мікроекономіки, що порівняно динамічно реалізується.

Література

1. Закон України № 2163-XII від 4. 03. 92 „Про приватизацію державного майна”.

2. Державна програма приватизації на 2003 – 2008 роки.

3. Економіка України: десять років реформ / За ред. З. Ватаманюка та С. Панчишина. – Л.: ЛНУ ім. І. Франка, 2001. – 496 с.

4. Крупка М. І., Островерх П. І., Реверчук С. К. Основи економічної теорії: Підруч­ник. – К.: Атіка, 2001. – 344 с.

5. Михасюк І., Мельник А., Крупка М., Залога З. Державне регулювання економіки / За ред. д-ра екон. наук, проф., акад. АН вищої школи України І. Р. Михасюка. – ЛНУ ім. І. Франка. Підручник. Друге вид., виправлене і доповнене. – К.: Атіка, Ельга-Н, 2000. – 592 с.

6. Сакс Д., Пивоварський О. Економіка перехідного періоду: Уроки для України / Пер. з англ. О. Пивоварський. – К.: Основи, 1996. – 345 с.

7. Володимир Сиденко, Олександр Барановський. Проблеми власності та легалізації капіталів і доходів в Україні // Дзеркало Тижня On The Web. – 18 (493), 15 – 21 травня 2004 року. http://www.zn.kiev.ua/ie.

8. Олександр Кошик. Провал чи успіх? Апологія приватизації в Україні // Дзеркало Тижня On The Web. – 32 (356), 23 серпня – 1 вересня 2001 року. http://www.zn.kiev.ua/ie.

9. Л. А. Малишева. Світова практика приватизаційних процесів як передумова для їх проведення в Україні // Фінансовий контроль. – № 3, 27.05.2002.

10. http://www.privatisation.kiev.ua. Консультаційний проект Уряду Німеччини з питань приватизації в Україні.

11. http://www.parlament.org.ua. Лабораторія законодавчих ініціатив. Новини – Комен­тарі – Події. Коментарі з приводу особливостей приватизації в Україні. 02.10.2003.

12. http://soskin.info. Портал Олега Соскіна. Олег Соскін. Приватизація в Україні – знаряддя номенклатури для формування кланово-олігархічного режиму.

13. Л.В. Мінін. Невиправдані темпи і методи економічних реформ як потенційна загроза національній безпеці держави.