Поняття цивільного законодавства

Поняття цивільного законодавства

Термін "цивільне право" вживається не тільки стосовно галузі права, а й також для позначення сукупності законодавчих актів, що регулюють суспільні відносини, які належать до предмета цивіль­но-правового регулювання. У цьому значенні "цивільне право" (тут точніше вести мову про "цивільне законодавство") є системою нор­мативних актів, що містять цивільно-правові норми.

Співвідношення між цивільним правом І цивільним законодавс­твом виглядає таким чином: цивільне право — це сукупність кон­цепцій, правових ідей, юридичних норм; цивільне законодавство — це система нормативних актів, що регулюють цивільні відносини.

Таким чином, цивільне право може бути охарактеризоване як внутрішня форма права, зміст якого визначається соціальними та економічними особливостями регульованих ним суспільних відно­син, а цивільне законодавство — як зовнішня форма права, зумов­лена його змістом. Звідси випливає, що цивільне право становить зміст цивільного законодавства, а останнє є формою вираження цивільного права.

При визначенні поняття "цивільне законодавство" постає практич­но важливе питання: що слід розуміти під терміном "законодавство"?

Відповідь на це питання слід шукати насамперед у площині співвідношення категорій "закон" і "законодавство", з'ясовуючи, стосується поняття "законодавство" лише законів чи ним охоплю­ються також і підзаконні акти загальнонормативного характеру.

Визначення поняття "законодавство" (хоча й стосовно трудово­го права) дав Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 9 липня 1998 р. №12-рп/98 у справі за конституційним зверненням Київської міської ради профспілок щодо офіційного тлумачення ч.3 ст.21 Кодексу законів про працю (КЗпП) України. Конститу­ційний Суд встановив, що в цьому випадку цей термін слід розумі­ти в широкому значенні, включаючи до нього не лише закони, а й інші відомі нині нормативні акти.

При цьому Суд зазначив, що це визначення стосується саме ч.3 ст.21 КЗпП України і не е єдино правильним в інших випадках ви­користання цього терміна. Так, у деяких нормативних документах законодавством слід вважати лише закони, а в інших, як і у випад­ку з ч.3 ст.21 КЗпП — увесь спектр нормативних документів. Щоп­равда, Конституційний Суд не пояснив, за якими ознаками має визначатися, що мав на увазі законодавець, використовуючи цей термін у тому або іншому випадку.

Слід також зазначити, що, застосувавши до терміна "законо­давство", що розглядається у ч.3 ст.21 КЗпП, розширене тлумачен­ня, Конституційний Суд зазначив, що не вважає такий стан справ правильним.

Розширене тлумачення поняття "законодавство" характерне і для концепції цивільного права України, де цією категорією охоп­люються не тільки закони і підзаконні акти, а й договори та зви­чаї. Зокрема, як випливає з гл.1 ЦК "Цивільне законодавство Ук­раїни", у ЦК України термін "цивільне законодавство" слугує для позначення всієї сукупності норм і правил, що регулюють цивіль­ні відносини.

Форми цивільного законодавства України

Цивільне законодавство включає різні нормативні акти, які за своєю суттю є формою виявлення волі осіб, що можуть ство­рювати норми права і встановлювати правила поведінки в цій сфері.

Основу всього цивільного законодавства України (як і інших га­лузей національного права) становить Конституція України. На ос­нові її норм, які стосовно цивільного права є закріпленням на кон­ституційному рівні положень природного права, формуються і зас­тосовуються (а щодо звичаїв -- лише застосовуються, бо вони сформувалися раніше за прийняття Конституції) різні форми ци­вільного законодавства.

Як випливає зі змісту гл. 1 ЦК, цивільне законодавство може іс­нувати в таких формах:

1. Акти цивільного законодавства України.

2. Договори суб'єктів цивільного права.

3. Звичаї.

4. Міжнародні договори.

5. Інші акти цивільного законодавства (правова доктрина, пре­цеденти, корпоративні норми тощо).

Слід зазначити, що наведений перелік форм цивільного законо­давства, який ґрунтується на тлумаченні положень ЦК, не дає чіт­кого критерію для класифікації за певними ознаками. Але, врахо­вуючи ті чи інші специфічні властивості вказаних форм цивільно­го законодавства, такі класифікації можливі за різними підставами.

Наприклад, залежно від суб'єкта, який створив норму цивільно­го законодавства, можна розрізняти: 1) акти суб'єктів публічного права (акти цивільного законодавства); 2) акти суб'єктів приватно­го права (договори, корпоративні норми); 3) змішані акти (міжна­родні договори, звичаї).

З урахуванням юридичної сили форми законодавства можлива вибудова такої ієрархії: 1) Конституція України; 2) договори суб'єк­тів цивільного права, укладені на підставі і на розвиток положень Конституції; 3) закони України та ратифіковані міжнародні дого­вори в галузі цивільного права; 4) підзаконні нормативні акти; 5) звичаї; 6) усталена судова практика.

Наведені класифікації форм цивільного законодавства становлять певний інтерес, оскільки дають можливість краще зрозуміти і сутність, і характерні властивості цієї категорії. Водночас методологічні засади аналізу поняття і форм цивільного законодавства ще потребують спе­ціального дослідження, оскільки велика кількість форм цивільного за­конодавства вперше отримала законодавче закріплення в Україні ли­ше в ЦК. До його прийняття і доктрина радянського цивільного пра­ва, і практика нормотворчості в УРСР виходили з того, що єдиною формою цивільного законодавства є закони і підзаконні акти.

Акти цивільного законодавства України

Характеризуючи акти цивільного законодавства України, слід звернути увагу на те, що ЦК розрізняє основу цивільного законодавс­тва України (Конституція) і акти цивільного законодавства як такого.

Конституція України не є актом цивільного законодавства у прямому значенні, оскільки є основою усього законодавства Укра­їни і містить норми різного характеру, визначаючи основи не тіль­ки цивільного, а й адміністративного, кримінального, процесуаль­ного законодавства тощо.

Водночас окремі її положення є нормами цивільного права, які прямо регулюють цивільні відносини і можуть безпосередньо зас­тосовуватися судами для захисту цивільних прав та інтересів як пе­редбачених, так і не передбачених у ЦК (див. постанову Пленуму Верховного Суду України "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя"). Зокрема Конституція містить серед інших низку норм цивільно-правового характеру, які визначають принципові положення регулювання відносин власності (ст.ст. 13, 14, 41), регулювання особистих немайнових відносин (ст.ст.21, 23, 24, 27, 28) та інші.

Відповідно до ст.8 Конституції всі інші закони України, акти Президента України, Кабінету Міністрів та інших органів виконавчої влади мають прийматися на основі Конституції і відповідати її положенням.

Акти цивільного законодавства як такого в свою чергу поділя­ються на головний акт — ЦК та інші закони України, які видають­ся відповідно до Конституції та ЦК.

Значення такого поділу відображається в тому, що інші акти за­конодавства не можуть суперечити Кодексу, а при змінах і допов­неннях повинні з ним узгоджуватися.

Цивільні відносини можуть також регулюватися актами Прези­дента України. Стаття 106 Конституції України передбачає, що Президент України на основі та на виконання Конституції і зако­нів України видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України.

Актами цивільного законодавства є також постанови Кабінету Міністрів, що мають загальнонормативний характер і регулюють цивільні відносини.

Якщо акти Президента, видані у випадках, встановлених Кон­ституцією України, та постанови Кабінету Міністрів у галузі ци­вільного права в кожному випадку є актами цивільного законо­давства, то інші органи державної влади можуть видавати норма­тивно-правові акти, що регулюють цивільні відносини, лише у ви­падках і в межах, установлених законом. Тобто вимогою до актів Президента та Кабінету Міністрів у галузі цивільного права є від­повідність останніх Конституції, ЦК або іншому закону; водночас вимогами до актів інших органів влади України є, по-перше, наяв­ність у законі вказівки про те, що вони можуть видавати норматив­но-правові акти, які регулюють цивільні відносини, а, по-друге, відповідність цих актів положенням ЦК та інших законів.